Рубрика «У чужій шкірі»
Минулого тижня журналіст «ЕХО» разом із трьома новосанжарськими мисливцями ходив на полювання. Про те, як ми шукали зайця у засніжених полях під Пасічним, читайте у цьому матеріалі.
Частина 1. Підготовка
Полювання — річ серйозна і відповідальна. Тому готуватися до нього потрібно заздалегідь. Досвідчені мисливці у день перед полюванням перевіряють зброю та набої, складають необхідне спорядження і з нетерпінням чекають ранку. Журналістові, щоб приготуватися, достатньо зарядити акумулятор фотокамери, яка слугуватиме йому за рушницю, та роздобути традиційний камуфляжний одяг, щоб не виділятися з-поміж інших мисливців.
Отже, наступає ранок 21-го січня — день, коли ми йдемо на полювання. Із самого вечора над Новосанжарщиною йде рясний сніг. Але для справжніх мисливців він не є великою перешкодою. Близько восьмої ранку ми виїжджаємо із Нових Санжар. У «дев’яносто дев’ятій», окрім автора, — троє мисливців: Віталій, Олег та Анатолій. У автівці грає музика. Незабутній Висоцький співає про «Охоту на волков». Але для нас сьогодні сірі не актуальні, ми їдемо на зайця. Хоча самі мисливці, схоже, налаштовані не дуже оптимістично.
— Сьогодні заєць не встане, даже якщо ти йому наступиш на вухо! — говорить, сміючись, Віталій.
— Я думаю, даже, якшо на два! — підтримує його Олег.
Із їх розмови стає зрозумілим, що заєць, як і більшість тварин, є дуже чутливим до змін у погоді. Тому знайти його на традиційних місцях нічліжки, скоріш за все, не вдасться. Але мисливці — люди оптимістичні, тому ми їдемо далі. Погода ускладнюється тим, що до снігу додається вітер, який у деяких місцях на дорозі утворює перемети. До Супротивної Балки ми доїжджаємо нормально, а от на шляху у сторону Пасічного машина кілька разів буквально пробивається через снігові кучугури. Нарешті ми зупиняємось біля наміченого мисливцями поля, ставимо машину під посадкою і лаштуємось виходити, власне, на полювання.
Готуються мисливці, як спецназівці до важливої військової операції. Усі одягнуті у камуфляжну форму. Двоє — Анатолій та Віталій — поверх неї надягають білі маскувальні костюми. І стають схожими на десантників із радянського фільму про війну. Із багажника витягають та складають рушниці — дві двостволки та одну одноствольну. Обговорюють план дій. Він надзвичайно простий — треба йти так званим котлом через усе поле по ріллі. Якщо заєць лежатиме десь на нашому шляху, він підніметься і вискочить просто на когось із мисливців.
Частина 2. Полювання
Ми сходимо із дороги у поле. І полювання починається. Анатолій та Олег ідуть уперед метрів на сто і розходяться у сторони. Ми із Віталієм йдемо позаду — у нижній частині «котла». Між нами — метрів тридцять. Кожен поглядає в обидві сторони, сподіваючись побачити або самого зайця, або, принаймні, його сліди. Варто зізнатися, що роздивитися щось у засніженому полі та ще й у заметіль надзвичайно складно. Сфотографувати — іще складніше. Але нарікати часу немає — треба поспішати, щоб не відстати від тих, хто йде попереду. Швидко йти по ріллі не виходить. Нога то стає не тверду землю, то шурхає у сніг мало не по коліно. Так ми просуваємось по довжелезному полю, пригинаючи голову від вітру та роззираючись довкола. Оце, власне, і є полювання на зайця. Дещо не схоже на ті, які показують по телевізору у різних фільмах. Немає ні галасу, ні стрілянини, ні метушні. Спокійна, методична робота. Можливо, без шансів на позитивний результат. Адже зайця поки що не видно. Лише коли ми доходимо до посадки, якою закінчується поле, один із мисливців знаходить свіжі заячі сліди. Вухатий залишив їх із підвітряного боку посадку, тому їх не встигло замести снігом. Побачене додає мисливцям оптимізму. Отже, заєць тут був. Принаймні, цієї ночі точно був і гуляти виходив. А от де заліг — це питання.
Пройшовши посадку наскрізь, мисливці влаштовують швидку нараду. Визначаються — куди йти далі і де ж все-таки шукати того зайця. Віталій переконує, що у таку погоду заєць буде бігти до села. Тому можна було б переїхати і пошукати вухатих десь біля старих хат у Лахнах. Анатолій говорить, що можна іще пройти поле із ріллею, у якій може лежати заєць. Олег пропонує пройти уздовж посадки — він переконаний, що звіра треба шукати саме там. У кінці-кінців усі троє пристають на пропозицію Анатолія і ми вирушаємо іще через одне поле. Усе повторюється. Широка біла пустеля, на горизонті якої ледь видніють посадки; колючий сніг, який скісно летить над землею під поривами вітру; глибокі перемети під ногами. І відсутність слідів. Їх або немає, або дуже швидко замітає снігом. Лише наприкінці чергового поля Віталій та Олег помічають сліди лисиці, які ведуть до посадки. Але руда гуляла тут уже давно, тому стати трофеєм їй сьогодні не загрожує.
Частина 3. Мисливці на привалі
Пройшовши кілька полів, ми зупиняємося, щоб перепочити. Знаходимо відносно затишне місце за однією з посадок. Розводимо невелике багаття. Сируваті гілки займаються неохоче, але коли нарешті розгоряються, від вогню йде зігріваюче тепло. Доки розгоряється багаття, мисливці дістають із похідних рюкзаків традиційну їжу, яку беруть на полювання — сало, цибулю, огірки, бутерброди. По колу йде термос із гарячим чаєм. Трохи перекусивши, мисливці сідають навколо вогнища і починають надзвичайно цікаві для будь-якого журналіста розмови про полювання. Розповідають мисливські історії, які трапилися з ними або з їх знайомими. Головним чином, історії ці веселі. Хоча, для кого веселі, а для головних героїв, можливо, зовсім ні.
— Пішли ми із Вітьком на охоту. Проходили, вже вертаємось назад. Ми йдемо по верху, а Вітька — унизу, по яру. І тут підіймається заєць і несеться униз — прямо на нього. Ми кричимо: «Пильнуй!». Він зрозумів і швидко заліг на дно яру. Ми ж стоїмо згори дивимось. Заєць біжить. Сорок метрів, тридцять, двадцять, десять, п’ять… Вітька — бабах! Заєць як стрибне! Перелетів через нього і як дав на ноги. Так Вітька після того казав: «Все — здаю ружжо!». А при чому тут ружжо? Не треба було його підпускати так близько!
Посміявшись, мисливці переходять на серйозні теми. Зокрема, розповідають журналістові, чому так мало зайця лишилося у районі.
— Тут він трохи лишився, бо тут буряк саджали, а його не так труять. А та сторона, де озимі, там повитравлювали все живе! Раніше зайців тих було, чуть на людей не кидались! А зараз не знаєш, як навчити молодого охотника полювати на зайця! Він же того зайця в очі не побачить!
Через те, що зайця на Новосанжарщині лишилось мало, полювати на нього можна лише по суботах. У неділю на охоту теж можна піти, але вже хіба що на лисицю.
— Так щоб іти на лисицю, треба з собою брати єгеря, щоб він дивився, чи справді на лисицю пішли, чи під шумок зайця б’ють. А хіба ж тих єгерів на всі колективи настачишся? Їх всього п’ять, а колективів — двадцять п’ять!
Від тем серйозних знову повертаються до веселих. І знову згадують якісь кумедні випадки.
— Один раз був унікальний случай, коли з-під ніг охотника три зайці вискочили — і в різні боки. Так він розгубився і ні в одного не попав!
— А як двоє приїхали на охоту з підсадною качкою? До неї стая спустилася. Вони: бах! бах! Стая злетіла, а підсадну качку убили! Так вони її потім із почестями ховали!
Розповідаючи історії про справжніх мисливців, чоловіки не забули згадати і про інших людей, які приїздять на полювання. І теж часто звуть себе охотниками.
— Приїжджають один раз на охоту полтавські. Один на джипі відкриває ззаду дверку і каже: «У мене тут які хоч ружжа єсть. І на всі разрішенія!». І достає і одностволку, і двухстволку, і винтовку якусь із оптикою. А малий один із ними приїжджав, так я сразу і не поняв, що у нього на плечі висить. Придивився, а то німецький автомат МР-40. Не бойовий, а перероблений під стрільбу холостими. Так вони його ото в лісі пробували. Тільки «та-та-та-та, та-та-та-та». Нам сразу позвонили єгеря, питають: «Ви з чого там стріляєте?!».
«Круті» полюють не так, як звичайні мисливці. Вони не отримують задоволення від самого процесу полювання, їх цікавить результат. Пройти пішки десять кілометрів і навіть не побачити жодного зайця, це, звичайно, не для них. У них полювання без трофеїв не буває.
— Одні такі приїхали. Їм тих кабанчиків вигнали і вони прям через огорожу — бах! бах! — з пятизарядок своїх. Кабани попадали, а один з тих так по-діловому і каже: «Эта у меня уже четвертый!».
Круті стріляють дичину з вишок, з вертольотів та інших пристосувань. Пішки багато не ходять.
Заговоривши про «крутих», мисливці переходять до іншої теми, пов’язаної із полюванням.
— І як це в них виходить, що когось убивають на охоті?! Тут за все життя такого не побачив, а там поїхав чоловік поохотитись, його бах — і вбили! Тут максимум, що тобі може попасти, так це дробу в задню частину, ну це ж не смертельно!
— Так вони ж на тих охотах з карабінів стріляють! А там, як попаде, то вже все. Та й просто так, мабуть, нікого не стріляють.
Наостанок — на прохання журналіста — мисливці розповідають про те, яка дичина водиться у новосанжарських лісах та полях. Окрім згаданих зайців та лисиць, є ще кабани, єноти, борсуки, косулі, лосі. Ліцензія на лося коштує, приміром, 1500 гривень для колективу. Але полювання на нього завершилося вже до Нового року.
Частина 4. Повернення
Підкріпившись та відігрівшись, ми знову вирушаємо витоптувати зайця — так, здається, зветься цей процес у мисливців. Але заєць витоптуватися зовсім не хоче.
— Ми оце ходимо, а заєць лежить у тебе в хаті, дивиться телевізор і пита у жінки: «А твій на охоту пішов? Ну я його тут підожду!», — жартує Віталій.
— Та ні, я слід бачив. Він до посадки дійшов, а потім пропав. Може, у гніздо заліз?! — сміється Олег.
Ми знову розходимось і вже іншим полем прямуємо у зворотньому напрямку. Вітер тепер дме просто в обличчя. Хочеться натягти дужче на вуха шапку, підняти комірець і просто дійти до машини. Зайців видивлятись уже не хочеться. Та їх, схоже, і немає. На зворотньому шляху ми проходимо тих-таки три поля, але мисливці знаходять лише один лисячий слід.
— Заєць нам табличку оставив: «Улетів у теплі краї!», — пояснює Олег.
— Нічого. Ми їх пожаліли, — віджартовується Віталій, — до того року вони знаєш, які повиростають? Як корови! Посадки трощитимуть, як бігатимуть!
За годину-півтори ми дістаємося машини. Мисливці складають рушниці, які цього дня так і не зробили жодного пострілу. Щоправда, кілька таки було. Це журналістові дали потримати рушницю і навіть стрельнути. У Божий світ, як у копієчку. Мисливці збирають зброю, знімають маскувальне спорядження, жартують, сміються. І смутку на їх обличчях чомусь непомітно. Здавалося б, він мав бути. Адже ми майже шість годин бродили засніженими полями, але так нічого і не вполювали. Та, схоже, для справжніх мисливців головне все ж таки не трофеї, а сам процес.
— Як той каже: «Там сліди, тут сліди! Сліди моїх дітей не годують!». Наче він з охоти сім’ю кормить!
І журналісту дещо — нехай і не все — стає зрозумілим. Що справжні мисливці ходять на полювання не тільки і не стільки за зайцем, як для того, щоб отримати задоволення від самого процесу, від цієї своєрідної гри, у якій шанси мисливця і зайця практично рівні. У першого є рушниця і реакція, у другого — швидкі ноги та вміння переховуватись. 21-го січня зайці перемогли. Наступного разу, можливо, буде інакше.
Увечері після походу на полювання ноги гули. Усе ж таки добрий десяток кілометрів, пройдених по ріллі, давався взнаки. Але загального враження це псувало. Тим більше, можна було з чистою совістю відповісти старшому сину Кірюшці: дяді на охоті нікого не вбили. А потім написати у кінці цієї статті наступні рядки. Під час підготовки цього матеріалу жоден заєць не постраждав. Хіба що ми дійсно наступили комусь із них на вухо :)
