Дивлюсь новини в Інтернеті. З-поміж інших періодично відвідую і сайт «Українська правда». Там є такий розділ, який зветься «Бренд». У ньому журналісти розповідають про дорогі речі та аксесуари відомих політиків. У переліку — і годинник мера Києва Леоніда Черновецького за… 1,5 мільйони доларів, і автівка одного з київських прокурорів за 100 тисяч євро, і ще чимало «дрібничок», милих серцю багатьох політиків та чиновників. При цьому не простежується особливої різниці, яку політичну силу представляє згаданий депутат чи посадовець. У депутата-регіонала Хомутинника, якщо вірити сайту «Української правди», годинник «усього» за 60 тисяч доларів, а у чоловіка лідерки «Батьківщини» Олександра Тимошенка — «лише» за 35 тисяч у.о. Про автомобілі посадовців і писати страшно. Так, міністр екології Микола Злочевський, згідно інформації з сайту, їздить на «скромному» «Rolls-Royce Phantom» за… 650 тисяч доларів. У інших високих чиновників, згідно з їх деклараціями, машини «порівняно недорогі» – по 100-150 тис. у.о.
У розділі «Бренд» можна багато кого і чого побачити. Але все перераховувати немає сенсу. Більшість із нас і так чудово знає та розуміє, що прірва між фінансовим становищем рядових українців та високопосадовців величезна і постійно тільки збільшується. І це призводить до того, що ми із цими людьми живемо фактично у різній Україні. Вони мешкають у країні, де для них відкриті усі двері, де не потрібно заощаджувати гроші чи підробляти після роботи, щоб прогодувати родину. Вони відпочивають на Кіпрі та у Альпах, навчають дітей у Оксфорді та Кембриджі, купують маєтки за сотні тисяч чи й мільйони доларів. Ми мешкаємо у країні, в якій для того, щоб на тебе звернули увагу, потрібно дати хабара. У країні, де мінеральна вода коштує дорожче, ніж молоко. У країні, де листоноша заробляє 600 гривень на місяць, а вчитель чи медик – 900. І у країні, де щодня від страшних хвороб помирають діти, на лікування яких у держави не вистачає грошей…
Один мій знайомий, який керує організацією з кількох десятків чоловік, так говорить про величину своєї зарплати:
— Так, я, як керівник, повинен заробляти більше за підлеглих. Але не більше, ніж на 10 відсотків. Якщо ця різниця буде більшою, я просто перестану їх розуміти! Адже ми, фактично, житимемо іншим життям…
До чого я це все написав? Хоча б до того, що усі ці «бідні» дяді та тьоті незабаром вкотре з’являться у ваших телевізорах. І запропонують вам за них проголосувати. Для того, щоб вони іще п’ять років могли захищати ваші інтереси та права. Ви будете цілком у праві їм повірити і знову проголосувати за них. Але перед цим усе ж таки задумайтесь: чи будуть ситі захищати голодних? Чи знову подумають лише про власний шлунок?
Читайте також:
