14-го лютого у приміщенні територіального центру зібралися члени літературно-мистецької вітальні «Сива ластівка». Ветерани читали вірші та говорили про любов. Так-так, вони теж про неї дещо знають.
У по-домашньому затишному кабінеті № 5 збираються переважно люди старшого віку. Але це не просто ветерани чи пенсіонери. Це ще й люди, які люблять гарну поезію та музику і цінують почуття гумору. До початку зустрічі ветерани обмінюються жартами та усмішками. Настрій у всіх піднесений. Як не як, на календарі 14 лютого — День Святого Валентина. А свято кохання, як з’ясувалось, зовсім не чуже і для людей старшого віку.
Відкриває зустріч господиня — завідуюча відділенням соціально-побутової адаптації Оксана Червона. Вона пропонує провести зустріч у два етапи. Спочатку переглянути відеофільм про Софіївку, а потім поспілкуватись та почитати вірші. Ветерани погоджуються і зручніше вмощуються, щоб переглянути сюжет про одне з найкрасивіших місць України. Раїса Бровко із Лелюхівки та Марія Співак із Галущиної Греблі жваво обговорюють побачене.
— Дивись, які фонтани! А лебеді!
Коли мова заходить про кохання у житті графа Потоцького, який, власне, і заклав Софіївський парк, жінки замовкають і прислухаються. Потім знову коментують.
— Ти, диви, яка красива перша жінка у його була. А її у монастирі подушками задавили! А з другою він потім розійшовся.
— Так у нього дві жінки було?
— Так, дві. Тоді можна було по дві мати, — посміхається новосанжарський поет Анатолій Пустовий.
Завершують перегляд фільму висловлюванням, що краще все ж таки побувати хоч раз у чудовому парку вживу і насолодися красою, створеною два століття тому.
Потім ветерани з радістю переходять до творчої частини. Розпочинає її дует, який має спільну із вітальнею назву — «Сива ластівка». Входять до нього Микола Призов та Зінаїда Крига. Вони виконують для присутніх одну пісню.
— Більше не можна — за нами іще черга інших! — сміючись, пояснюють артисти.
Ще одну пісню Микола Призов співає разом із своєю дружиною Ларисою. Пісня, звичайно ж, про кохання.
— Я колись прочитав вірш новосанжарського поета Михайла Манька про побачення над річкою. І він мене дуже зачепив, — розповідає Микола Іванович. — У місцях, де я ріс, не було такої річки. І не було в мене такого побачення. Але дуже хотілось усе те мати. Тоді я взяв за основу той вірш, переробив слова і написав пісню «У полон бере весна».
Подружжя Призових співає приємними і ліричними голосами. Присутнім виступ подобається. Ліричний настрій змінюється пустотливо-веселим. Адже слово бере відома жартівниця Раїса Бровко, яка наспівує частівки, складені про неї саму. Присутні від душі сміються. Але прохають Раїсу Микитівну все ж таки не відходити далеко від теми кохання.
Потім свої вірші — і ліричні, і гумористичні — присутнім читає Валентина Довженко з Руденківки, яка нещодавно стала членом вітальні. Ветерани виступ новенької сприймають позитивно.
Далі учасники зустрічі по черзі читають власні вірші. Говорять про кохання, згадують веселі та сумні історії про любов та закоханих. Наприкінці зустрічі працівниці терцентру влаштовують ветеранам святкову чайну церемонію. І ті за чашечкою чаю продовжують розмови про поезію, мистецтво та любов. І хоч дехто з молодих не повірить, але ці люди також знають, що таке кохання. Тому День Святого Валентина — це свято і для ветеранів. Адже кохати і бути коханим можна у будь-якому віці. Тому, коли ви біжите на побачення і говорите своїм бабусі чи дідусю: «Та ви мене не розумієте. У мене любов», ви все ж таки не праві. Вони про любов знають все. Просто нечасто про це розповідають.
