Анастасія Писаренко пройшла всю війну лейтенантом медичної служби. З України дійшла до Берліна і за свою службу отримали одні з найпочесніших нагород — орден «Червоної зірки» та медаль «За відвагу».
Розповідь про Анастасію Петрівну ми поведемо від першої особи. Так картини війни, яку вона пройшла повністю, будуть яскравішими та реалістичнішими. Отже, розповідає Анастасія Писаренко.
«Начальник сказав: «Будеш плакати — відправлю у штрафбат!»
Народилася я у 1919 році у Стовбиній Долині. Там же закінчила школу. Потім вступила у фельдшерсько-акушерську школу у Полтаві. І у 37-му її закінчила. Після цього мене направили на роботу у Карлівський район — він тоді вважався промисловим. Коли почалася війна, мене визвали і наказали бути напоготові. Сказали — визвати можемо у любий момент. І справді — невдовзі мене призвали. І з 15-го серпня до самого закінчення війни я була у діючій армії. Спочатку я служила у 56-ій дивізії 2-го Українського фронту. Пам’ятаю, як ми погнали німця під Барвенковим, то думали, що скоро війні вже кінець. А він потім як почав нас гнати. Довоювалися до того, що коні падали. Із усієї дивізії лишилася жменька людей — інші або загинули, або потрапили у полон. І нас перевели у піхотну дивізію.
Увесь час моєї служби я провела на передовій. Поранених було багато. І я зараз згадую, як це було страшно. Найстрашніше було бачити, як мужчина плаче! У перші дні війни плакали і ми. Перев’язуєш його, а сама плачеш. Тоді нас начальник медичної служби до себе підзиває і каже: «Будеш плакати — відправлю у штрафбат! Ти тут для того, щоб допомагати, а не сльози над ними лити!» І ми помагали.
«Знімаю бинти, а під ними… черви!»
Найперше витягали тих, хто кричить. Чуєш, що він тебе гукає: «Сестра! Сестра!» і біжиш. Один раз була сильна бомбьожка, ми тоді стояли під Білою Калитвою. А за мною хлопчик молодий біжить і просить, щоб перев’язала. Я йому кажу — зараз бомбити перестануть і перев’яжу. А він все одно не відступається. Каже, що болить. Я ж тоді відвела його у якесь місце, не таке відкрите, і приготувала все для перев’язки. Дивлюсь, а у нього таке, як кисті рук відірвані, а обрубки замотані бинтами. Я ті бинти знімаю, а під ними… вже черви кишать. Таке пекло це було, що нікому його не перескажеш і не поясниш! Тим, хто мучився дуже, кололи морфій. Він кричить: «Дайте хоч що-небудь!». Уколеш — і йому легше стане.
Пам’ятаю, як на Донбасі прибігає один командир і каже: «Там поранені у кукурудзі лежать, треба їх витягти». А німці вже наступають. Він каже, ви біжіть витягайте ранених, а мої хлопці артилерією фашистів стримають. Ну ми й побігли. Дійшли до останньої хати. Далі — пусте місце і за ним кукурудза. Все прострілюється. Так ми до тієї кукурудзи лізли рачки. У ній нічого не видно, орієнтувалися на слух. Де чуєш, що стогне чи кричить, туди й біжиш. Поперев’язували і повитягали з тієї кукурудзи. Може, який не кричав, то там і лишився — не знаю. А цих ми швидко погрузили на двоколку і вивезли у тил.
«До 43-го нас ніхто не нагороджував»
Скільки витягла поранених з поля бою — я не рахувала. Але у 43-му мені дали медаль «За відвагу» якраз за це. До 43-го нас ніхто не нагороджував. Потім я заробила і орден «Червоної зірки». А вже у 45-му, коли повернулась додому, мені дали ще й орден «Вітчизняної війни». Потім ще інші нагороди у мене були. Десь є і медаль від Жукова, і багато інших. А вже оце в Україні Кучма розщедрився і присвоїв мені звання старший лейтенант.
Окрім нагород на війні бувають і поранення. Навіть у медиків. Але якщо воно невелике, то ти на нього і не зважаєш. Мені пуля попала у коліно і там застряла, так я перев’язала себе сама і далі пішла працювати. Те поранення даже у документах ніде не значиться. А ще було, що вибухом скло у вікні винесло і мені шматочки у обличчя повстрявали. Але то таке — швидко зажило.
«У Берліні була. Рейхстаг бачила. А у Японію вже не встигла»
Так я пройшла усю війну. Перемогу зустріла у Потсдамі під Берліном. Була я і під стіною рейхстагу і разом з іншими раділа, що війна кінчилась. Але ж потім почались воєнні дії на кордоні з Японією. Нас вирішили перекинути туди, але доїхали ми лише до Байкалу — війна з японцями закінчилась.
У Германії рядових одразу демобілізовували, а офіцерський состав — ще ні. Були певні, що Америка на нас не піде. І от 7 тисяч офіцерів-чоловіків та нас — жінок-медиків — чекали на наказ. Жили у бараках для полонених. А там блощиць було повно! То хлопці так їх ганяли, що один барак спалили!
Коли нас таки розпустили, я разом із іншими поїхала додому. Із Берліна ми виїжджали з почестями — з музикою і квітами! Доїхали до Бреста, а там демобілізованих — тьма! Ешелони переповнені йдуть. Так нас, дівчат, по головах передавали, щоб у вагон запхати!
«Люди були сочуствующі. Мене не взяли, а чемодан довезли»
Приїхала я на санжарівську станцію. А вона уся розбомблена, нічого немає, тільки вагончик один стоїть. По усіх демобілізованих хтось приїжджає, а мене — кому зустрічати? Я подивилась, та й пішла пішки. Йду, чемодан важкий, коли дивлюсь — їде бричка, коняка така худа — ледь ноги тягне, а біля неї майор якийсь іде. Пита: «Ви з демобілізованих? Ну, вас везти не можемо, а чемодан ставляйте». Так я за тим возом дійшла до Забрідок. Потім пішла на Санжари. І дорогою зустріла сестру Фросю. Кажу: «Що ж ми робити будемо?» А вона: «Пішки підемо. Я чемодан понесу». Так ми й дійшли до Стовбиної Долини.
У Стовбиній Долині я стала працювати у медпункті фельдшером. І з 47-го року доробила аж до пенсії — до 74-го. І то мене главврач не відпускав. За свою роботу отримала звання «Відмінник охорони здоров’я». Зараз не знаю, як лікують. Медсестра дзвонить і по телефону ліче! Якби я по телефону лікувала, то мене б Анісім Несторович Чернов пішки б послав до того хворого.
З 74-го я на пенсії. Живу зараз, як у тюрмі, бо вже забула ходити. Та й як би ті ноги ходили, як я з України до самого Берліна пішки пройшла?!
