Минулої п’ятниці зранку в Кобеляках вшанували пам’ять Тараса Шевченка.
Дев’ятого березня пройшло офіційне зібрання з нагоди 198-річниці від дня народження Тараса Шевченка. Незважаючи на офіційний вихідний день, о десятій ранку біля пам’ятника Великому Кобзареві зібралося близько п’ятдесяти людей.
Першим до слова запросили голову райдержадміністрації Анатолія Таранушича. Він провів невеликий екскурс в історію життя поета.
— Якщо згадати про той час, коли жив Тарас Григорович, — каже голова райдержадміністрації, — то всім стане зрозуміло, що це був страшний період не тільки в житті великого поета, а й у житті цілої епохи. Звичайно, якби Шевченко жив у благодатний період, він би створив набагато більше поетичних та художніх творів. Та, на жаль, прожив поет всього-на-всього 47 років. Та й з цих 47 років — 24 у кріпацтві та 10 у засланні.
Анатолій Таранушич завершив свій виступ словами: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…»
Голова районної ради Юрій Тагадюк у своєму виступі зауважив, що він не знає такого поета, який би так, як Шевченко, поєднав у собі поета і національного, і народного.
— Він повноцінно відбив у своїй творчості, страдницькому житті, і навіть у зовнішності свою прекрасну, багатостраждальну Україну, — каже Юрій Іванович. — Багато років пройшло з того часу, коли перестало битися серце геніального митця. Але світлий образ Великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його.
Далі ведучі оголосили про те, що присутні можуть вшанувати пам’ять Тараса Шевченка покладанням квітів до його пам’ятника. Щоправда, бажаючих на той момент було всього двоє: голова райдержадміністрації та голова районної ради. Помітивши цю ситуацію, чоловік, що стояв з козацьким прапором, миттєво приніс зв’язаний до купи букет гвоздик і почав роздавати по дві квітки всім присутнім. Та не всі оцінили цей вчинок. Тому квітів з рук чоловіка дехто так і не прийняв.
Після декількох концертних номерів зібрання завершилось. І всі люди швидко розійшлись хто куди. Декілька жінок, що йшли позаду нас, голосно обмінювались враженнями.
— Рівно тридцять років тому, — каже одна з жінок, років п’ятдесяти, — коли я ще вчилася у Києві, біля пам’ятника Тарасу Шевченку збиралася сила-силенна людей. А міліція приходила і розганяла їх. А сьогодні шо? Ніхто ж не заважає їм приходити!
— Сьогодні все навпаки: влада йде, а людей нема. Люди одні і ті ж, а свідомість інша… — з жалем в голосі відповідає її співрозмовниця.
