Хоч з часу закінчення Великої Вітчизняної війни минуло 67 років і багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є історичні факти, які, на нашу думку, мало відомі нашим співвітчизникам. Особливо це стосується людей молодого та середнього віку.
Ми не зустрічали в Україні друкованих робіт про долю українців, які після взяття в полон на території СРСР були примусово вивезені на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942-1945 роках. Працівники Лубенського міського благодійного фонду «Надія і Вітчизна», який я очолюю, поставили собі за мету, в міру наших можливостей, заповнити цю прогалину — провести історичну розвідку в цьому напрямку.
Ще будучи десятирічним хлопчиком, а це було в 1967 році, я вперше почув з вуст жителя села Єрківці, що на Полтавщині, Івана Степановича Сапи, про його перебування на примусових роботах в Норвегії, про багаточисленні страждання, які довелося пережити йому і багатьом його товаришам на чужині. Почуте дуже схвилювало і зацікавило мене. З того часу і до сьогодні я збираю інформацію про життя цих людей у неволі.
Як свідчать німецькі архівні дані, в роки війни до Норвегії було привезено більше 100 000 громадян з країн колишнього Радянського Союзу. Це, в основному, українці, білоруси, росіяни. Скільки десятків тисяч українців було там і скільки загинуло — ніхто достеменно на сьогодні не знає. По всій Норвегії були розміщені табори для остарбайтерів, обнесені колючим дротом. Скільки їх було — також ніхто не знає. У них були разом і взяті в полон на території СРСР, і та цивільна молодь, яку фашисти захопили силою на окупованих землях під час облав. Група жінок з України працювала в Австрії, у місті Вена, на фармацевтичній фабриці. Значна група українців-остарбайтерів працювали в Бельгії на вугільних копальнях. Окрім радянських людей, в таборах були громадяни з окупованих європейських країн: італійці, французи, поляки та інші. Але вони жили в окремих бараках.
Чоловіки в Норвегії працювали на різних важких фізичних роботах. Це, в основному, прокладання доріг та тунелів, добування каменю в каменоломнях, вирубка і перевезення лісу та обробка його на лісопильнях, розвантаження суден у портах, вилов риби та її переробка на рибних фабриках, будівництво заводів та інше. Жінок з СРСР там було мало, вони працювали на обслуговуючих роботах: готували їжу на кухнях, прали одяг, пекли хліб. Чимало співвітчизників загинуло у фашистській неволі. Одні не витримали каторжної праці і дуже поганого харчування, інші — хвороб та побоїв з боку наглядачів. Часто були випадки смерті та каліцтва під час робіт у кар’єрах, каменоломнях, на лісоповалах, при роботі з механізмами. Були непоодинокі випадки, коли полонені морально не витримували табірного життя і намагалися якимось чином втекти, що рідко кому вдавалося. Пійманих жорстоко били, кидали в льох, де багато хто з них і помирав. Допомагали вижити в таких важких нелюдських умовах прості норвезькі люди, які жили неподалік таборів.
У лютому 2009 року працівниками фонду була надрукована стаття в газеті «Сільські Вісті» з проханням відгукнутися колишніх остарбайтерів, що працювали під час війни в Норвегії, Австрії, Бельгії. У відповідь прийшло багато цікавих і хвилюючих листів про долі цих людей як від самих колишніх невільників, так і від їхніх дітей, родичів, близьких та знайомих. У цих листах звучать численні прохання передати щиру, сердечну подяку норвезьким людям. Самі не зовсім ситі, не досить добре одягнені та взуті, норвежці, іноді навіть ризикуючи власним життям, ділилися харчами, одягом, взуттям та іншими необхідними для життя речами. Через мовний бар’єр та інші причини наші земляки не можуть самостійно виразити свої подяки за безкорисливість, врятовані життя. У зв’язку з цим працівники фонду вирішили, що книга про тяжкі роки перебування українців у неволі буде найкращим висловом вдячності норвезьким, австрійським, бельгійським рятівникам та, може, цінною історичною пам’яткою для українців. Для реалізації наміченого проекту нами виконано великий об’єм пошукової роботи. Взято інтерв’ю у багатьох остарбайтерів або близьких їм людей.
Ось один із прикладів нашої пошукової роботи. 2 квітня 2011 р. я взяв інтерв’ю у жителя села Лелюхівка Новосанжарського р-ну Полтавської обл. Івана Олексійовича Вісича,1921 р. н. Ось його розповідь.
— У травні 1940 року був призваний на строкову військову службу до лав Радянської Армії і проходив її в Білорусії, де і застав початок війни. У серпні 1941 року потрапив у фашистський полон на території Смоленської області. Звідти разом з сотнями інших полонених був доставлений в товарних вагонах до Німеччини. Там було проведено медогляд та перегруповано радянських невільників відповідно до їх стану здоров’я та фізичних даних. Одних відправили на фізичні роботи у табори праці в окуповані фашистами країни Європи, інших — в концентраційні табори. Група полонених в декілька сот осіб, в якій був і Іван Вісич, пароплавом була переправлена до Норвегії. Людей перевозили у вантажних трюмах без води. За їжу була сира брюква, яку кидали в трюми, наче свиням. Було дуже душно, мучила спрага. Щоб якось вгамувати її, люди злизували краплі вологи, що виступала на стінах трюмів корабля. Дорогою багато померло від задухи та нестачі води.
У жовтні 1942 р. німецький корабель з полоненими прийшов у морський порт міста Осло, що в Норвегії. Звідти — поїздом до Лілехамера, це теж норвезьке місто. Там збудували табір для проживання, але зимували вже в іншому місті — Трондхеймі. Там радянські полонені будували бункери для німецьких підводних човнів. То була дуже важка і виснажлива праця. Умови проживання були нестерпні. Холод, хвороби, харчування дуже погане: суп із брюквою, хліб пополам із тирсою. Голод допікав найбільше. Пліч-о-пліч з остарбайтерами працювали місцеві норвезькі жителі. Але їх було мало у порівнянні з нашими людьми, і вони отримували за свою роботу заробітну плату. Тобто, це були вільнонаймані працівники. Їм довіряли фашисти виконувати більш відповідальну роботу, пов’язану з електрикою та різними механізмами.
Івану Вісичу пощастило працювати разом з норвежцем Арне Берсосом. Цей чоловік часто ділився в обідню перерву з нашим земляком своїм обідом, чим допоміг йому вижити, не вмерти від голоду та знесилення.
У травні 1945 року, коли німецькі війська покинули територію Норвегії, радянські остарбайтери чекали своєї черги до від’їзду на Батьківщину. Життя полонених значно полегшилось. Вони вже могли виходити в місто, спілкуватися з місцевим населенням і т. ін.
Одного дня Арне Берсос запросив Івана до себе додому на обід. Під час обіду наш земляк познайомився з родиною свого рятівника: дружиною Арне Сігрюн та дітьми, яких звали Тур, Ранді та Роар. Прощаючись, Арне подарував на згадку фото своєї сім’ї та попросив Івана написати їм листа з України після повернення додому. У рідному селі Іван зрозумів, що відправити листа до Норвегії рівнозначно засудженню на каторжні роботи до Сибіру. Такий тоді був час. Але фотокартку родини Берсоса Іван беріг усе життя.
У одному з численних листів, що прийшли 2009 року у відгук на статтю нашого фонду у «Сільських вістях», ми знайшли цю історію Івана Вісича разом з фотокарткою родини Берсоса. Працівники фонду запитали у Івана Олексійовича, чи не хотів би він знайти і зустрітися зі своїм норвезьким рятівником. Колишній остарбайтер погодився на пропозицію, але дуже сумнівався, що нам вдасться знайти ту норвезьку сім’ю через 65 років. Та чудеса бувають і в наш час…
Спочатку я звернувся до норвезького історика Міхаела Стокке з проханням відшукати хоча б когось із родини Арне Берсоса. Пошуки тривали не більше одного місяця. Завдяки напису на фотокартці назви фотоательє та року її випуску, Міхаелові Стокке вдалося відшукати в Трондхеймі це ательє. Нинішні його працівники відшукали у своєму архіві прізвище та адресу людини, яка замовляла дану фотокартку в 1943 р. І ось ми отримали поштову адресу сина Арне — Тура Берсоса. На жаль, сам Арне і його дружина вже померли.
Тур з великим задоволенням прийняв запрошення відвідати Івана Вісича. Адже він добре пам’ятає молодого та сильного українського хлопця, який приходив до них у гості. Батьки Тура часто згадували Івана та переймалися його долею після полону. «Я був дуже вражений, коли отримав листа з України, в якому була копія фотокартки із зображенням нашої родини. Така сама фотографія висить все життя в нашому будинку. Почуття великого інтересу і хвилювання переповнили мене та сестру Ранді в ті хвилини,» — писав нам у листі-відповіді Тур Берсос.
І от 16 серпня 2011 р. в Бориспільському аеропорту ми зустріли Тура Берсос разом з дружиною Герд та молодшою сестрою Ранді. Незабаром відбулася тепла і зворушлива зустріч Івана з норвезькими гостями.Сльози на очах вже 90 річного українця та 75 річного Тура схвилювали всіх, хто був поряд у ту хвилину. Тільки тоді норвезькі гості дізналися, чому Іван не прислав їм жодного листа з України, і багато, багато іншого. У кінці зустрічі — фото на згадку, теплі обійми. Тур, його дружина та сестра запросили Іванового сина Володимира та онука Сашка до себе в гості влітку 2012 р. Стан здоров’я Івана на цей час не дозволяє йому поїхати до Норвегії.
Працівники фонду щиро радіють, що цей пошук мав такий хороший кінець та відновив контакт між цими людьми. Маємо велике бажання допомагати й іншим людям у їхніх пошуках.
Зараз іде збір матеріалів і коштів для книги спогадів, у якій планується надрукувати списки українців, які працювали в Норвегії, Австрії та Бельгії. Буде вказано прізвища, ім’я та по батькові, рік народження та населений пункт, звідки людину забрали в Норвегію, якщо це вдасться встановити. У зв’язку з цим ми звертаємося до читачів газети з проханням надати інформацію про категорію людей, яка нас цікавить. Нам важливі будь-які матеріали: і спогади, і фотокартки (можна копії), і вирізки з газет та журналів на цю тему. Можливо, хтось бачив десь у музеях фотографії чи статті про таких людей, будь ласка, повідомте нам про це.
Вдивіться уважно в обличчя людей, що на світлині: вони працювали в Норвегії, у місті Ардалштанген. Можливо, ви впізнаєте серед них своїх рідних, близьких чи знайомих. Напишіть чи зателефонуйте нам. Дуже надіємось, що Ваша небайдужість не дасть згаснути пам’яті про цих людей. Вони заслуговують, щоб ми їх пам’ятали.
Контактна адреса: Благодійний фонд «Надія і Батьківщина», Харальд Хансен, вул.П. Гавсевича, 20 Г, м.Лубни, Полтавська обл., 37500.
Тел: (066)204-04-55 або (05361)7-44-33; електронна адреса: [email protected].
