День Перемоги чи чергова «відбувайлівка» у Лохвиці: Герой Павло Ілліч Ярмак чомусь так і залишився «Петром»… Пізніше ми «забули» про 70-ту річницю трагедії лохвицьких євреїв, розстріляних нацистами на Благодарівці… Що ж далі? Хто й коли зрозуміє нас самих?
Те, що тема Другої світової війни є зумисне заполітизована владою, київською та місцевою, - й давно вже використовується з маніпулятивною метою, а такий стан речей є загрозою для України, - можна було пересвідчитись на подіях початку травні 2012 року, які відбулися у нас, в провінційній Лохвиці, та районі.
Мабуть, усім освіченим людям (й не лише в нашому краї) стає очевидним, що таку чи іншу загальнонаціональну концепцію історичної пам’яті слід вибудовувати не згори, а знизу (!), тобто акцентуючись на історіях та долях звичайних людей, що потерпіли під час війни, та на трагедіях маленьких містечок, сіл та хуторів.
Оте ж заяложено-совківське: «…ето празднік со слєзамі на глазах..» уже дуже набило оскомину, бо за бравурними вітаннями ветеранам останньої світової війни, влада фактично… забуває про них самих.
Відзначення 9 травня було перетворено у Лохвиці у черговий захід влади, який, як мені видається, - видався дуже далеким від справжнього пошанування українських жертв страшної війни, війни між двома тоталітаризмами – большевицьким, керованим найбільшим катом світу Йосиф Сталіним, і націонал-соціалістичним, що його уособлював Адольф Гітлер.
І на це я маю беззаперечні докази.
Пригадуєте, як часопис «Лохвицький край» кілька місяців тому з гіркотою писав про ту прикру помилку, до якої припустилися місцеві владці, коли Герой Радянського Союзу, до речі, - мій земляк Єрмак Павло Ілліч, був підписаний на дошці «Герої Лохвиччини» як (!?) - «Петро». Сестра мого земляка-героя під час відвідин Лохвиці пішла чомусь відразу не до лохвицької влади – районної чи міської – а до газети. Бо ж, мабуть, думала сердешна, що як раніше: помилку швидко виправлять і на тому кінець. Але не ті часи й не та влада – їм би каші в Шумейковому поїсти, випити оті «фронтовиє сто грам», видаючи це за справжнє пошанування справжніх ветеранів війни та осмислення правдивої трагедії українців у цій війні.
А тут ще й вибори додались: треба ж було належні бігборди повісити, мовляв, «спасіба дєду за пабєду» (і підпис – такий то). Це, очевидно, бачили й усвідомлювали всі. Та й поважних гостей з області як слід треба було «відбути»…
Ясно, що наразі фактично неможлива уніфікована й прийнятна всіма версія подій Другої світової війни для України, яка б задовольнила більшість її населення. Погляди на війну можуть бути різними, однак беззаперечним є те, що це найбільша після Голодомору-геноциду трагедія нашого народу, трагедія нас, українців.
Прикро, що й досі загальновідомими є популяризовані образи Радянського Союзу як жертви віроломного нападу фашистів (хоча перед цим був пакт Молотова-Ріббентропа і не фашисти то були насправді, а націонал-соціалісти). Ясно, що сучасна влада не може обійтись без міфологізації, отих «гєоргієвскіх лєнт» від Путіна чи Мєдвєдєва. Та й суспільство поки що не готове до прийняття тих чи інших консенсусів. Найбільше ж спекулятивні технології застосовуються до теми Другої світової війни напередодні 9 травня, причому імпульсивності та провокаційності цій темі додають політики, як у Києві, так і у нас, в провінції, в маленьких містечках та по селах.
В той час, коли Президент Віктор Янукович виступав перед ветеранами війни у Києві на Майдані Незалежності зі стрічкою у синьо-жовтих кольорах державного прапора України, то у Лохвиці та Полтаві керівництво «пишалося» промосковською стрічкою у темно-жовто-чорних, не притаманних українській традиції відтінках...
Але мабуть ні в столицях, ні на місцях нинішня влада ще до кінця не усвідомила, яка це насправді була величезна трагедія, які були втрати та виклики для українського народу, який вийшов із війни з небаченими жертвами. Необхідно було зосередитися як слід на вшануванні цих жертв, випрацьовуючи єдині підходи до пошанування усіх жертв війни.
Однак, потрібен час для розвитку громадянського суспільства, необхідно, щоб сформувався «культурний шар», який дозволить нам обговорювати війну не на майданах чи мітингах, а на конференціях, дискусіях.
Потрібні також освітні заходи та формування громадянського суспільства, аби ми привчилися дистанціюватися від ідеологічних акцій і не ставали під чиїсь чужі нам прапори чи стрічки за першого ж заклику політиків.
Я вважаю доречним відзначення завершення війни насамперед не як свята Перемоги, а як Дня пам’яті, - бо й гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР майже однаково відповідальні за початок Другої світової.
...Принагідно зазначу, що моєю метою при укладанні книжки «Мала енциклопедія Лохвиччини» було створення такого зібрання «малих-великих історій» про страхіття війни, яке могло б стати хорошою єднальною площиною для усіх нас, мешканців моєї вужчої батьківщини Лохвиччини, бо нас, українців, у цій війні мають об’єднати передусім не герої, а жертви.
А загальні наслідки німецької окупації в Лохвицькому краї були справді страшними: 12 травня 1942 року на околиці міста Лохвиці, Благодарівці, німці розстріляли 287 мешканців єврейської національності, в той час, коли в сусідніх Лубнах за донесенням німецької Айнзацгруп поліції безпеки і СД наприкінці 1941 року, - «були піддані екзекузії 1865 євреїв», а у рамках переслідування українського руху опору заарештовано 23 особи з числа націоналістів. В роки окупації на Лохвиччині розстріляно 768 осіб мирного населення, вивезено на примусову працю до Німеччини 6376 чоловік, страчено понад 100 підпільників та активістів…
Тому вкрай важливо б було й надалі продовжувати тему «Неписана історія війни українців», на основі родинних переказів та спогадів про Другу світову війну, записаних зі слів моїх земляків з історичної Полтавщини….
….Але на 9 травня 2012 року Божого у Лохвиці напис «Петро» (?!) Ілліч Єрмак» продовжував сумно «висіти» на стенді «Герої Лохвиччини», а трагедія лохвицьких євреїв, яка відбулася 12 травня 1942 року, рівно 70 років тому на Благодарівці, - так і залишилась ніби непоміченою для владного ока, а відтак і для сумління моїх земляків, що раптом опинилися при владі.
