Ледь не кожен з-посеред нас зростав, виховуючись казкою Г.К.Андерсона «Дюймовочка». Звісно, що дитяче сприйняття кардинально протилежне зрілому, але й на те і є поруч дорослі, щоб разом спробувати розкрити глибину кожного зашифрованого автором образу. Практично у всі віки батьки заклопотані побутово-фінансовими питаннями, тому на формування та виховання дітей неабияк впливає спільнота. Усе було б добре, яка та спільнота, зокрема у своєму педагогічному складі, керувалася одним із позитивних принципів Михайла Сухомлинського – серце віддаю дітям. Особисто я не знаю чи Сухомлинських полюбляв вивчати із дітьми казку «Дюймовочка», але саме тепер я спробую спів ставити ці два моменти. Розгляну ж я запропоновану тему на прикладі нинішньої ситуації однієї зі шкіл міста Полтава. Підрісши, Дюймовочка потрапляє у вир зовнішнього життя, як і дитина врешті-решт, до садочка, школи, вузу. Історія школи №5 вимірюється не одним десятком років, за період котрих відбулося чимало змін. Не побоюся сказати, що до минулої осені загальне життя закладу квітло різнобарв’ям радості. Не дарма кажуть: «Хорошого по трошки». Пригадуєте, Дюймовочку викрала велетенська бридка стара жаба. Так само не особливо щастить сім’ям учнів, котрі «гризуть граніт науки» у сш№5. За розпорядженням вищого керівництва міста, торік було замінено директора закладу. Із ПТУ №17, котре має свої «особливі» історії, пере направлено нового директора – Жагу Тамару Михайлівну. Полегшено зітхнули колишні колеги, у той час, коли довелося запастися повітрям новому колективу. Переглядаючи особистий сайт школи, традиційно бачиш світлу картину радісного життя учнів та викладачів. Один за іншим заходи, фото звіти – усе доволі досконало. Заходжу на сторінку директора, де зокрема читаю: «Школа – простір життя». До речі, жаба із казки Андерсена теж була переконана, що більшої радості за болото немає. Тож якою є реальна ситуація? У психології існує вираз «плекання власного інтересу». Усе було б добре, якби той інтерес не переходив меж зазіхання на життя та власність інших. Одним із перших кроків нового директора пані Жаги були індивідуальні телефонні дзвінки до визначених бізнесових батьків із питанням: «А чим ви в змозі допомогти школі?» Ментальність нашого народу побудована таким чином, що допомогти неодмінно варто задля уникнення таких небажаних «косих» у твій бік поглядів. Беззаперечно, усі ми розуміємо труднощі освітньої системи та потреби підтримки з боку батьків, але я наголошую, що в усьому має бути своя розумна межа. Наприкінці минулого року директор школи порушила питання щодо встановлення нових вхідних дверей. Чітко було вказано зібрати з кожного учня та працівника по 50грн. Звісно, точної зібраної суми ніхто не оголошував, але коли вдатися до арифметики та перемножити близько 700 учнів та 50 осіб викладацького колективу, то матимемо суму понад 37тис грн.. Як на мене, колосальні могли б вийти двері, але у дійсності, звісно, маємо дещо іншу картину. Шкода, що у мене не відеоматеріал, де б я міг показати ті пластикові двері. Ясна річ, що зібрана та використані суми істотно розбігаються. Чи звітуватимуться і коли саме про це – не відомо. На додаток про це пішли розмови про потребу у ремонті даху та актової зали школи. Складається таке враження, що у ПТУ №17 уже все «поремонтували». тому пані Жага попрямувала у пошуках чергових несправних навчальних закладів міста. Але чому ж не інше ПТУ чи вуз? Бо школа – це ота беззахисна Дюймовочка, котра довіряє усьому, як Маленький принц у Екзюпері. Знову пригадаймо сюжет казки, де героїня потрапляє до кротів. У своїй більшості викладацький та службовий колектив виконують сліпо усі накази директора. Якщо об’єднати виправдання кожного, то можна те все назвати одним словом – страх. Найцікавіше звучить формулювання того, перед чим власне і є страх. А відповідь доволі популярна – перед таємничим «чорним списком». Особисто мені, спілкуючись із колективом школи, так і не вдалося з’ясувати таємницю вказаного списку, але досвід системи радянського союзу бодай трохи робить натяк на подібну річ. Зрозуміло, що батьки учнів не лишаються осторонь всього цього, тому звернулися у міське управління освіти, обласну адміністрацію, СБУ із листами, у яких у повноті виклали зазначену проблему. Нажаль, у нас не настільки радикальне суспільство, як то у Франції чи Греції. Дивно, що благодійні акції по збору коштів на лікування тяжкохворим демонстративно проводять, але ж чому та благодійність спить, коли елементарно варто проконтролювати чиєсь крахоборство? Пояснення напрошується саме собою – рука руку миє, а весь бруд із тих мерзотних рук зливається на нашу умовну шкільну незахищену Дюймовочку. Намагаючись поговорити із батьками, котрі між собою виражають невдоволення, писали листи у вказані заклади, я знову зіткнувся із уже відомим мені страхом. Пригадую власне дитинство: садочок, школу, вуз і розумію, що подібний страх прищеплювали постійно. Страх згуртуватися проти свавілля та беззаконня – це проблема нації. Та все ж я не думаю, що усе так погано. Пригадаймо, що Дюймовочку рятує ластівка. Питання лише у тому, а хто стане рятівною ластівкою для школи №5, адже нею може бути навіть хтось з посеред вчителів, батьків, дітей, але хто? Гімн п’ятої школи має слова: «Ми серця частину лишаєм тобі, о, п’ята улюблена школа». Парадокс у тому, що Сухомлинський закликав і сам віддавав серце дітям, а унікальна п’ята школа на чолі із псевдоспеціалістами відбирає не лише серце, а й сили, здоров’я, нерви учнів, батьків, у чому неабияка заслуга директора – Жаги Тамари Михайлівни.
Читайте також:
