Новосанжарець Артур Корнійчук вважає, що у житті кожного важливе місце повинен займати спорт. Сам він у різні періоди свого життя займався футболом, волейболом та легкою атлетикою. І навіть одного разу став призером марафонського забігу.
Артур Корнійчук відомий футбольним уболівальникам, як гравець новосанжарської команди «Сила ради». Також іноді він виходить на поле у футболці обласної команди «Стандарт». Проте, мало хто знає, що кілька років тому Артур у Білій Церкві пробіг 42 км 195 метрів — марафонську дистанцію — з третім результатом у своїй віковій категорії.
«Вуз — як армія. Треба чимось займатись»
— У школі я в основному займався волейболом і футболом. Іноді бігав, але особливого азарту в мене не було. Та й не тренувався я, щоб дуже сильно. Потім вступив до Харківського університету внутрішніх справ. Вуз — як армія. Треба чимось займатись. У футбольну команду там пробитися було нереально. Тоді я пішов до легкоатлетичної команди. Почав серйозно займатися. Довго не міг підібрати собі дистанцію. Пробував бігати і на 800, і на 1500, і на 3000 метрів.
«Мене ставили на 3 і на 5 кілометрів. Тому що я міг їх добігти»
— У перший рік навчання на чемпіонаті України на дистанції 800 метрів я виконав норматив кандидата у майстри спорту. Далі я тренувався на дистанції 800-1000 метрів. Але на змаганнях так ні разу 1000 і не біг. Мене ставили на 3 і 5 кілометрів. Тому що я міг їх добігти. Тренер бачив, що у мене є витривалість, тому ставив на довші дистанції. Хоча при вступі у цей вуз я біг 1000. І пробіг за 2 хвилини 52 секунди — це був другий результат в історії університету.
«Коли швидкість зупиняється, залишається їсти таблетки»
— Так я бігав у вузі кілька років. Ми постійно їздили на збори у Карпати або до Криму. Там тренувалися в умовах гірської місцевості — це дозволяло і покращити форму, і отримати порцію кисню. Щороку я їздив на змагання в рамках чемпіонату або кубку України, які проходили у Донецьку, Ялті або Києві. Поступово я помітив, що перестаю додавати. Коли швидкість зупиняється, залишається їсти таблетки. Я зробив по-іншому. І продовжив розвивати витривалість. Почав пробувати себе на довгих дистанціях. Потім ми сіли з тренером, поговорили, і я почав готуватися до марафонського забігу, який мав незабаром пройти у Білій Церкві. За два місяці до його початку тренування стали максимально інтенсивними. Щодня я пробігав по 20, 30, 40 кілометрів. При цьому бігав я не по колу стадіону, а по певних трасах. Наприклад, біг через Маджари на Кунцеве і повертався до Нових Санжар. Оці усі польові дороги, підйоми-спуски — під час такого тренування працюють усі групи м’язів.
«Тренер говорив, щоб я постійно пив. Хоч і не буде хотітися»
— 3-го жовтня 2009-го року я приїхав до міста Біла Церква, де проходив чемпіонат України з марафонському бігу. Перед початком забігу тренер поставив переді мною три задачі. Перша — вкластися у час, менший за 3 години. Друга — добігти марафон до кінця, не зійти з дистанції і не перейти на крок. Третя — прийти раніше за мого давнього суперника, ще одного бігуна з Харкова.
Спочатку я побіг у не дуже високому темпі. Кожні 5 кілометрів був обов’язковий пункт харчування: банани, печиво, шоколад або щось своє. Також через кожні 5 кілометрів був туалет і пункт з водою для обливання. Тренер говорив, щоб я постійно пив. Хоч мені і не буде хотітися. Адже якщо не пити, то на більш пізніх кілометрах я відчую це все на собі: заболить печінка, шлунок та інше. Адже власні запаси вітамінів, кислот та іншого мають властивість закінчуватись і по дистанції їх необхідно постійно поповнювати. Крім цього, через 2,5 кілометри від основного пункту харчування стояв мій товариш з рідиною, яку я приготував сам спеціально для марафону.
«Після 40-го кілометра я знав точно, що добіжу до фінішу»
— До 35 кілометра відчуття були хороші, навіть веселі. Усе було по графіку, по часу, пульсу та по внутрішнім відчуттям. Я навіть встигав роздивлятися місто. Але потім я відчув самий смак марафону, коли почав відчувати під ногами покриття. Таке відчуття, ніби біжиш по небу, лише ноги переставляєш. І саме в такий час починали настигати думки: а може, ну його, та піти пива випити і полежати перед телевізором! Але якщо ти в душі спортсмен та справжній бігун, то такі думки відразу проганяєш, збираєшся з духом, самостійно відкриваєш уже n-не дихання і починаєш приходити в себе і нарощувати темп. Після 40-го кілометра я знав точно, що вже добіжу до фінішу, і це буде мій не останній марафон, хоча я вважаюсь бігуном на середні дистанції.
«За 300 метрів до фінішу я його обігнав. І став бронзовим призером»
— Усі три задачі, поставлені моїм тренером, я виконав. На крок я не перейшов, у заданий час вклався — пробіг дистанцію за 2 години 54 хвилини. Свого принципового суперника я також вперед не пропустив. Хоча зі старту він одразу вирвався далеко вперед. На 10-му кілометрі він уже вигравав у мене близько 1000 метрів. Але після 27-го кілометра у нього почав падати темп. А я, навпаки, зберіг сили на кінець дистанції. За 300 метрів до фінішу я його обігнав. І став бронзовим призером чемпіонату України з марафонського бігу у віці до 21 року.
«Спорт — це така штука, щоб від нього щось отримати, потрібно щось віддати»
— Зараз я вже закінчив університет. І моя професія слідчого не дає мені змоги займатись спортом так, як би я хотів, тому викручуюсь, як можу. Не кожного ранку (але намагаюсь!) я встаю рано та йду бігати, розтягуватись та працювати на тренажерах. Кожен раз для цього потрібна сила волі, яка не в усіх є. Адже краще ж поспати довше. Організм не вічний, і за ним необхідно слідкувати. Спорт — це така штука, щоб від нього щось отримати, потрібно щось віддати. Я віддав свій вільний час, спілкування з рідними та фінансові затрати, і спорт багато чого мені дав узамін. Зараз я намагаюсь займатись футболом, але не завжди є вільний час для тренувань. Це ж не біг, що вийшов у парк і побіг. Там необхідне поле, м’яч і хоча б один напарник.
«До шкідливих звичок ставлюсь негативно. Як будь-який нормальний спортсмен»
— Щодо випивки чи сигарет, то я, як і любий нормальний спортсмен, ставлюся до них негативно. Жодного разу я не пробував палити. Алкоголь також не вживаю. Іноді буває соромно за молодь саме в Нових Санжарах. Який потенціал, які здібності і таланти, а самі ж себе ховають за поганими звичками. Хоча кожен може обрати свій вид спорту і реалізуватися у ньому, а не змагатися у сумнівній «крутизні»!
