9 липня, кобеляцька пошта. Отримую грошовий переказ, як гонорар за статтю. На повідомленні не видно суми перерахованих грошей. Поштарка виправдовується: «Зовсім загнали цю бідну пошту, вже й на папері економимо». Рехворми ж, гей! Загарніло вже сьогодні.
Підходить знайомий, теж заповнює якийсь документ. Перепитує: «А яке сьогодні число?» Кажу: « 9 липня. Сьогодні ж день народження нашого Гаранта Віктора Федоровича. Ти подарунок приготував?» Чоловік зі злістю у голосі: «Та я б йому подарував». І далі, як в телевізорі: пі.. пі… пі… Ну, в принципі, реакція типового жителя центральної України, котрий ні глибинного сенсу «рехворм» не зрозумів, ні покращення життя не відчув. А потім класичне, на жаль, класичне для «пострадянської» людини продовження: «Думаю, наступним Президентом буде К…» і називає прізвище ну дуже сильного чоловіка. Ще сильнішого за отого, який на минулих виборах йшов як «сильний президент».
Цікаво, їй Богу, цікаво спостерігати, як українці вчергове демонструють готовність бути «розведеними», як лохи (вибачте за кримінальний жаргон). Причому розводяться не лише старенькі бабусі і дідусі за гречку чи Юліну, Вітіну, Петіну чи ще чиюсь тисячу. На подібну наївність (чи псевдонаївність?)страждають і підприємці. Вони ж, нібито, повинні бути людьми спостережливими і обережними у висновках і прийнятті рішень. Так ні ж! Пам’ятаю, як десятки земляків — бізнесменів і бізнесменчиків ледве не з піною на вустах доводили: «Сильний Президент — це нова людина. Він — не за Вітю і не за Юлю. Він — самостійний». І це при тому, що з появою Інтернету можна миттєво ознайомитись з біографіями всіх отих «сильних президентів»: «україновпередок», «юль», «віть», «сенів», «петів». І зрозуміти, що всі вони дуже схожі між собою. Всіх їх цілком випадково винесло на владний олімп, каламутною хвилею горбачовської перебудови. Всі вони бізнесмени, які за лічені роки стали мільйонерами і мільярдерами. Можливо, вони й прагнуть змінитися, стати чесними, повідрубувати собі руки, котрі стільки накрали, служити виключно народу і державі. Але не в цьому житті.
Що ж робити? Та жити своїм життям. Не звертати на них уваги. Пам’ятаєте, як у фільмі «Мама, не горюй»:
— А я бы на него не поставил.
— Да не ставь ты на него, гнойного. На жену свою ставь.
А ненавидіти їх і слати прокляття?.. А чи не заздрість, не знаменита «жаба» породжують ті відчуття?
Я особисто нашого Гаранта не ненавиджу. Він мені нічого поганого не зробив. Але й не люблю, бо ні за що. Та повагу до нього маю. Від «гопстопщика» і до Гаранта — про таке фільми можна знімати.
