Надворі 2012 рік. Йде 21 рік незалежності. Офіційної незалежності. Якої насправді немає.
Дійсно, у 1991 році на уламках СРСР із руїн УРСР постала начебто незалежна Українська держава, поява якої ознаменувала собою начебто новий етап у житті мільйонів українських громадян. У більшості людей серця були сповнені радістю, надією на майбутнє та сподіваннями побудувати сильну, незалежну та провідну європейську країну. Навіть ті, хто щиро не хотів незалежності нашої держави і тужив за СРСР, навіть в їх душах засяяв далекий вогник надії на краще, на розбудову власної держави, хоча чимало тоді було і скепсису з приводу цього. 1991-й став для нас роком необмежених можливостей… але перетворився у рік початку ілюзорних перспектив.
Мені тоді був рік. Народився я ще в «вєліком і могучєм», але вже коли мені минав 16-17 рік, я тішився з того, що хоч і народився при Союзі, проте вже після прийняття Декларації «Про державний суверенітет» від 16 липня 1991 року. Для мене особисто ця дата досі дуже важлива, бо саме після цих подій у тому ж таки 1991-ому постала незалежна Українська держава. Але чи насправді вона стала незалежною? Чи насправді ми змогли позбутися всього того, що зв’язувало нас із СРСР та примножити те, що залишилося у спадок від «комуністичної імперії», стабільність у якій припала лише на період із 70-го по першу половину 80-х років. Хоча за ці роки лише Україні довелося заплатити в загальній кількості більше ніж 20-ма мільйонами життів своїх синів та дочок, знищених переважно у 20-30-ті та 40-і роки XX ст. Чи змогли ми, врешті, переписати історію та почати вчити своїх дітей такій історії, де нема понять «позитивно» та «негативно», а є поняття «об’єктивно»? У 90-х роках все тільки починалося, але на тому і закінчилося, бо владу взяли не ті, хто повинен був узяти.Вони були нездатні взяти на себе цей величезний тягар відповідальності. Ми припустилися багатьох помилок, котрі успішно подолали такі країни, як Польща, прибалтійські республіки. Мова тут іде про люстрацію. Пояснювати, що це із чим його їдять, мені якось ліньки, тож хто хоче, той може почитати для себе, якщо йому цікаво.
Помилкою також було те, що до влади ми допустили не національну еліту, яка в нас через ідеологічний тиск ще за часів СРСР так і не була до кінця сформована, а групу колишніх партноменклатурщиків із різних «сімей»: чи то «донецьких», чи «дніпропетровських» чи «київських». Дехто зараз нарікає: «Ой боже, розікрали країну, лише про себе думають!» Наче вони можуть думати про когось?! У котрий раз дивуюся щирій наївності українського народу. Або от ще такий вислів: «Усі політики однакові! Їм народ — по барабану!». А чому по барабану, ви не замислювалися? І чому така тенденція спостерігається саме у слов’янських державах колишнього СРСР? Себто, чому саме в нас та у Росії із Білоруссю — народ владі по барабану? Нічого не виникає цікавого у мозку? Особисто я про це вже давно подумав. Начебто зрозумів, але чи правильною є моя думка? Спробую викласти її на папері.
Оскільки за фахом я історик, тож буду спиратися на історичні реалії. Візьмемо період 1917-1921/22 років, тобто період Української Революції, період боротьби нашого народу за свою незалежність внаслідок падіння вже повністю зогнилої Російської імперії. Центральна Рада, не зважаючи на всю агітаційну, неправдиву інформацію офіційної радянської історіографії про те, що це був уряд буржуазний, все ж таки була соціалістичною. Ця соціалістичність пізніше вилізла боком всій Україні, оскільки члени молодого українського уряду вважали, що нова, більшовицька Росія, котру вони вважали братньою для себе, не піде проти них війною, а буде будувати соціальну справедливість разом із Українською державою. Але Ульянов-Бланк (Ленін) вирішив іти по відомому шляху розвитку Росії ще з часів Московського царства — загарбання земель та створення нової, вже більшовицької імперії під популістськими червоними гаслами. Чимало українців повірили цим гаслам. Результатом цього стали 12 мільйонів жертв лише українського народу від більшовизму та комунізму у 20-50 роки і консервація бюрократично-тоталітарної системи у всіх сферах життя суспільства, котра триває і по цей день. А тих, хто виступив проти більшовицької, начебто «освободительной» влади, котра від свого вищого керівництва отримувала ліміт на розстріли у приєднаних заново землях, таких як Україна, Білорусь та інші держави, стали вважати «бандитами», «куркулями-контрреволюционерами» і «бандитами-петлюровцами». Така тенденція триває і донині. Не вірите? Почитайте деякі провінційні краєзнавчі видання і переконаєтеся в цьому. Авторам таких видань відверто наплювати на те, що офіційна українська історіографія, та навіть і європейська, вважає петлюрівських отаманів та повстанців борцями за незалежну, сильну та міцну Україну, а не «куркулями-бандитами», як нарекла їх окупаційна влада тоді і яка нікуди не ділася сьогодні. Адже хто сидить в міністерських кріслах, хто керує грошовими потоками, хто дерибанить державу та знищує український дух і ментальність? Хто? Бандити-петлюрівці? Підключіть логіку. Але якщо вона засліплена червоним кольором комунізму чи заїждженими фразами деяких наших політиків про «братів-росіян», то з цим вже нічого не зробиш. Я кажу так, як є, бо правда є гіркою, але це є правда, від неї нікуди не дінешся. «Совок» досі існує, він нікуди не подівся. Він там, у наших головах, і нами й досі керують за принципом «совка». Методи зовсім не змінилися, вони лише трансформувалися у якусь небачену гідру неокомунізму в поєднанні з неофеодалізмом фальшивого демократичного кольору. Але ж ми гуманісти! Ми завжди будемо терпіти, наша хата буде скраю доти, допоки до неї не прийдуть чужинці чи олігархи-мажори і не почнуть нас із неї виживати. От тоді й буде пізно, очі наші відкриються, тільки вже тоді нічого не зробиш. Але зараз ми зводимо кінці з кінцями, спостерігаємо за тотальною розрухою периферії та невеличких містечок, навіть деградацією та русифікацією великих міст, і віримо в «покращення». Або ж голосуємо 20 років за тих, хто хоче досягти реваншу та при нагоді потопити країну в крові, про що нещодавно заявляв у бесіді на телеканалі ІНТЕР представник нашої незмінної «пролетарської» партії, яка сидить в Раді ще з середини 90-х років і годує всіх обіцянками та популістськими гаслами, гальмуючи розвиток країни та розграбовуючи останнє. Хоча це чомусь мало хто з українців помічає, бо вважає цю партію захисником простих людей. Так, простих, десь так вартістю у 1,5 мільйони.
Передивляюся пресу та новини за 9 травня. Гидко, далі нікуди. Влада піариться за рахунок нещасних ветеранів так відверто, що аж очі на лоба лізуть. Але звідки стільки пафосу, звідки стільки помпезності і навіщо?! Ми що, святкуємо День Єднання та Миру? Здається, у міжнародних організацій є таке свято і воно не 9 травня. Так а що ж тоді ми святкуємо? Великая Отечественная? Ні, не чув. Знаю радянсько-німецьку 1941-1945 років, згідно офіційної світової та української історіографії. День закінчення бійні двох тоталітарних систем, для яких людське життя не значило абсолютно нічого і одна з яких відправляла на м’ясо під «гітлерівську циркулярну пилку» «МГ-42» тисячі та десятки і сотні тисяч бійців, дуже часто — аби зекономити снаряди. А інша бавилася з людьми в таборах смерті… Чи, може, це День жалоби, День примирення націй та вояків під різними прапорами і аж ніяк не свято? Може досить піаритися на ньому нашим політиканам та їхнім численним заступничкам, які, мов клоуни, одягають 9 травня георгіївські стрічки, якими нагороджувалися генерали Німецької імперії в Першу світову та царські імперські фельдмаршали Російської імперії, і йдуть лицемірно вітати людей, котрі пройшли м’ясорубку і зараз подекуди навіть не хочуть ніякого святкування через свій похилий вік, а просто потребують банальної турботи?! Тільки турботи не на одне лише 9 травня, а кожного дня. Наші чиновники загадково мовчать з цього приводу, розмахуючи натомість червоними прапорами, які для багатьох націй Європи та світу були і є символами, прирівняними до сонячної свастики Рейху. Чому я так кажу? А тому, що обидві системи за час свого існування загалом знищили близько 30-35 мільйонів людей. І аж 25 мільйонів жертв припадає на криваві стяги. Тільки це досі мало хто розуміє, бо ідеологія та репресії зробили своє діло. Народ інертний, інфантильний та байдужий. Байдужий до всього: до долі країни, до долі культури, до долі своєї свідомості та менталітету. У кого перетворюється людина, яка байдужа до всього цього, — не буду говорити з етичних міркувань.
На жаль, мені важко знайти позитивні моменти у сучасній історії Української держави. Може, тому мені це важко зробити, що цієї держави де-факто немає? Є лише збірна назва колишньої УРСР, яка не пішла по прикладу Польщі в очищенні своєї політичної вертикалі від колишніх партноменклатурщиків і кадебістів та структурної перебудови економіки з подальшим формуванням громадянського суспільства. Ми пішли шляхом консервації всіх цих факторів та процесів, і тепер у нас поважною та шанованою є людина, котра має мільярдні статки, компартійне або кримінальне минуле і кумівство на всіх владних рівнях. Та займається двома речами: підривом територіальної цілісності пародії на Українську державу та грабунком країни і людей. А тих романтиків, котрі думають, що цим людям колись набридне красти і вони будуть вкладати гроші в Україну, я мушу розчарувати: гроші їхні за кордоном, у офшорах та в зарубіжних банках, вони витікають за кордон і будуть витікати вічно.
Коротко про «братню Росію». Вислови Путіна про те, що «СРСР міг виграти радянсько-німецьку війну без України» всі чули? Додайте інші його «братні вислови» щодо нацистів та фашистів на Заході України в XXI столітті. Згадайте вторгнення «братів» у Грузію в 2008 році та тиск русифікації, котрий не зупинявся протягом 300 років (Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 р. про заборону використання української мови та літератури) і все стає на свої місця. Відомий український підприємець, меценат та видавець Владислав Кириченко, який родом із Донецька, довгий час жив у Росії, за свій власний кошт популяризує українську культуру та українську літературу, промовисто сказав у інтерв’ю «Газеті по-українськи»: «Росіяни люблять українців лише як молодших братів, із салом та горілкою. Справжні українські герої — Шухевич, Бандера, Петлюра — це фашизм. А найрозумніші мої друзі з Росії після того, як виринає українське питання, говорять: «Мы вашого Шухевича, конечно, понять можем. Простить — нет». Все! В інших випадках в їхніх очах ви будете «фашистом», утім, як і в очах значної частини населення Криму, Одеси та деяких інших великих міст Півдня та Сходу України. Просто тому, що там майже нема українців, а які ще лишилися, ті повністю стали частиною «русского мира», про який так сильно торочить під час кожного із своїх візитів в Україну патріарх Кіріл Гундяєв, колишній кадебіст за часів СРСР.
Нещодавно у відомого політолога та філософа Френсіса Фукуями взяли інтерв’ю і спитали про майбутню долю країн пострадянського простору, зокрема про майбутні перспективи України. Він сказав коротко та ясно: «Українці самі повинні змінювати своє життя. За них цього ніхто робити не буде. Зміни на краще в їхніх руках». Тож почнімо тверезо думати та хоч якось ворушити своєю «нижньою півкулею мозку», якою ми думаємо набагато частіше, аніж верхньою.
