Коли мені було років десять, про мову я не думав. Зовсім. З тієї простої причини, що жив у Росії і навчався у російській школі. І вдома у нас усі говорили російською. Єдиним джерелом української мови був журнал для дітей «Барвінок», який мама виписувала спеціально для мене. Не всі слова у тому журналі були мені зрозумілими. Деякі — дивними, деякі — взагалі дуже смішними. Досі пам’ятаю, що ніяк не міг змиритися із тим, що «краватка» по-нашому (тобто, «по русски») — це «галстук». Ще дуже довго не міг зрозуміти — хто такі бабаки і каплуни. Але читав усе-одно з цікавістю. Той «Барвінок» був для мене як посібник із вивчення іноземної мови.
Було, щоправда, ще одне джерело мови, з яким я час від часу стикався. Це батько мого однокласника Руслана — дядько Кузьменко. Щирий українець із величеньким черевцем та пишними вусами, волею долі занесений на Кольський півострів. Він час від часу підвозив нас до школи на своїй «четвірці» і дорогою постійно жартував:
— Володько, а ти кацап?
— Нет.
— Як це «нет»? Знаєш приказку? Ішов хохол наклав на пол, ішов кацап — зубами цап!
Кацапом я чомусь бути не хотів. Хоча за логікою дядька Кузьменка я ним, власне, і був. Народився у Росії, розмовляв російською.
Якби не батьки-українці, які за кілька років таки вирішили повернутися на історичну батьківщину, я б міг так і залишитися кацапом на все життя. А так у дванадцятирічному віці мені довелося призвичаюватися до життя в Україні. І, звичайно, до української мови. Спочатку хлопці на вулиці весело реготали із моїх спроб повторювати за ними українські слова. А вчитель української ставила мені «трійки» за те, що постійно плутав «і» та «и».
Утім, провівши п’ять років уже в українській школі, я дещо підучив мову. Нарешті розібрався із каплунами та бабаками. І навіть перестав плутати хвіртку з кватиркою.
Ще п’ять років мене вчили читати і писати українською в університеті. Там я відкрив для себе мовознавство, стилістику та словотворення. Але у перервах між лекціями зі своїми одногрупниками я радісно говорив російською. Бо щиро вірив, що корінним кременчужанам важко зрозуміти українську.
Найбільше думати про мову довелося тоді, коли прийшов працювати в газету. Становище зобов’язувало. Досі пам’ятаю, як одного разу після виходу чергової статті мені зателефонували і сказали: «Ви майте на увазі, що газету читають учителі. І української мови також. А ви припускаєтесь таких помилок».
До своїх тридцяти років я трохи виправився. Навчився писати і трохи говорити українською. І навіть пробую вчити 4-річного сина. Він ніколи не говорить «папа», «да» чи «привет». Лише — «тато», «так» і «привіт». Зрештою, йому легше — він народився українцем. І кацапом не був жодного дня.
