92-річний мешканець Соколової Балки жартома стверджує, що має у голові комп’ютер. У ньому він зберігає написані за все життя вірші. А ще — спогади про війну та життя у Радянському Союзі.
9 серпня. Четвер. У Соколовій Балці — базарний день. Люди прямують від центру із його магазинами до нечисленних торгових рядів. Базар тут, звичайно, не такий масштабний, як у Нехворощі, але своїх покупців він все ж таки має. Частина з них, вже скупившись, зупиняється біля намету з рекламою однієї з політичних сил. Селяни з цікавістю переглядають агітаційні газети та спілкуються з агітаторами.
З боку ринкових рядів до намету підходить невисокого зросту жвавий дідусь. Прислухається до розмови своїх односельців з агітаторами. Потім, коли чує, що розмова заходить про Україну, раптом починає читати вірша. Читає довго, чітко, виразно. Коли нарешті закінчує, йому дякують за декламацію. Дідусь гордо пояснює, що вірш — його власний.
— Я їх за життя багато склав. І ніколи не записував! Усе тут — у комп’ютері, — стукає себе пальцем по скроні. — Як треба згадати, я знаходжу в голові та й читаю.
На наше прохання дідусь починає розповідати про себе. Звати його Дмитро Пилипович Іващенко. Йому 92 роки. Він не лише застав війну, але і був поранений у перший її день.
— Мене 18-го квітня призвали до армії. Служити направили на кордон. А 22-го червня у 4 ранку нас уже бомбили. Мене поранило осколком, і я потрапив до госпіталю. Потім нас евакуювали і я два місяці разом із цим госпіталем їхав на схід. Потім півроку ще лікувався вже у тилу, — згадує дідусь.
Після госпіталю солдат Іващенко пройшов полкову школу і потрапив просто під Сталінград. У тій битві він вижив. Як і у інших битвах тієї війни. Дійшов аж до Берліна. Але брати столицю Німеччини йому не довелося — перекинули визволяти Прагу.
— Хоч Берлін і не брав, зате скупався у всіх річках Європи, — хвалиться дідусь і широко посміхається, — а ще у 17 років купався у Байкалі. Тоді сталінські вербовки на прокладення тунелів були. І я туди їздив.
Вірші дід Дмитро почав складати давно. Говорить, що ніколи їх не записує, лише запам’ятовує. Аби переконати нас, починає знову цитувати. Спочатку один, потім другий, третій вірш.
— Я так завжди робив. Сьогодні придумав, склав значить. Завтра прочитав. А потім наче забув. Але у голові ж усе лишилось! — посміхається. І починає пригадувати чергового вірша. Читає про Україну, про її не дуже легку долю та не надто добрих синів.
— Я вже можу про що хочеш читати! Мене на Магадан не пошлють — я вже старий! — пояснює дідусь і сміється. Потім стає серйозним і додає: — 20 років ждемо перемін. І не дождемось…
Від сумних думок про Україну Дмитро Пилипович повертається до приємних — про вірші. Згадує, як їздив відпочивати в Одесу і читав свою поезію відпочиваючим. Говорить, їм подобалось — аплодували. Згадує, що завжди любив присвячувати вірші жінкам. І своїм односельчанкам, і сусідкам по санаторію. І, звичайно, рідній матері. Пригадує уривок з вірша про неї і читає нам. Потім замислюється. І говорить. Вже, начебто, на прощання:
— Я не думаю про смерть. Ніколи. Лежу у ліжку, а сам у голові вірші складаю. І там же їх і зберігаю. А з голови куди вони дінуться? Там не видовбають — вона мала!
Дмитро Пилипович тисне нам руки і йде. На прощання обіцяє у порядку винятку записати кілька своїх віршів на папір та надіслати нам на сторінку поезії.
