Новосанжарець Тарас Євтушенко не брав участі у Паралімпійських іграх. Але він зумів вижити після страшної аварії і навіть займатися спортом та працювати нарівні зі здоровими людьми.
9-го вересня у Великобританії завершилися Паралімпійські ігри-2012, на яких наші співвітчизники вибороли 84 медалі, завдяки чому Україна посіла 4 місце. З Нових Санжар в цій олімпіаді участі не брав ніхто, але в нас також є люди з обмеженими можливостями, які займаються спортом і успішно долають життєві перешкоди.
42-річний новосанжарець Тарас Євтушенко вже 9 років пересувається у інвалідному візку, але на життя дивиться позитивно. Навіть після того, як потрапив у ДТП і втратив можливість пересуватися на власних ногах, не занепав духом і тілом, займався армреслінгом, брав участь у різних спортивних змаганнях для людей з обмеженими можливостями. Останнім часом більше уваги приділяє роботі, а спортом займається виключно для підтримки фізичної форми.
— Тарасе, як сталося, що Ви потрапили у інвалідний візок?
— Це трапилося після ДТП. Їхав у Полтаву на кондитерську фабрику, де на той час проходив стажування. Було це 3-го липня 2003 року, на третій день після мого дня народження, тоді мені було 33 роки. Машина на великій швидкості злетіла з дороги, декілька разів перекинулась, а потім нічого не пам’ятаю. Отямився в Новосанжарській лікарні. Дізнався, що два тижні знаходився у комі.
У мене був дуже пошкоджений хребет, рука. Її складали як пазл — по частинах (показує великі продовгувасті шрами на правій руці — авт.). Були зламані два ребра, які прокололи легені. Пам’ятаю, як тільки я отямився, рідні прийшли мене провідати, дружина запитала — чого я найбільше хочу. Я тоді, здається, відповів, що хочу якогось печива. Вони дуже боялися, що у мене будуть проблеми з психікою після травми голови, але все обійшлось добре. Три місяці я був підключений до апарата штучної вентиляції легень. Показники тиску були дуже низькі, лікарі казали, що в мене травми несумісні з життям. Хотіли навіть відключити апарат, який на той час у лікарні був один, а потім вирішили зачекати, поки привезуть іншого пацієнта, якому він буде потрібен. На щастя, цього не трапилося…
Бували випадки, коли вимикали світло, тоді лікарям доводилося вручну забезпечувати подачу повітря. Десь з кінця вересня апарат час від часу почали відключати, щоб я подихав самостійно, а згодом відключили назовсім. Я вижив, бо маю сильне серце.
— Скільки часу у вас пішло на відновлення після аварії?
— Відновлення тривало близько року. Був один такий випадок, тоді мене вже виписали додому, почувався я добре, але на спині і на руці почали робитися рани. На консультації у Полтаві сказали, що то організм не сприймає титан, а в мене на хребет був поставлений титановий комплекс і на руці — титанові пластини. Довелося все виймати. Але нічого — зажило, зрослося.
— Як Ви, перебуваючи вже у візку, змогли займатися спортом?
— Для підтримки фізичної форми почав займатися спортом, але не серйозно — любительським. У Нових Санжарах діє організація інвалідів «Клото». Я й інші інваліди-візочники створили свою команду, їздили на спортивні змагання з тенісу, баскетболу та інших видів спорту. Зараз я не їжджу, туди їздять люди, яким не вистачає спілкування. А в мене його, як кажуть, «выше крыши».
— Чим Ви займаєтеся зараз? Які маєте плани на майбутнє?
— Дружина поїхала на заробітки, тож я живу із 14-річним сином, тещею і тестем. Раніше у мене був бізнес на ринку, потім своя взуттєва майстерня, в якій я пропрацював півтора року. За цей час наскладав грошей і купив машину. Тепер там працює тесть, бізнес занепав. Я хотів відкрити у Нових Санжарах комп’ютерний клуб, ходив у адміністрацію, тормошив їх. Аж тут Михайло Шуліпа (голова районної організації інвалідів «Клото» і власник двох аптек у Нових Санжарах — авт.) запросив мене працювати оператором комп’ютера в аптеці. Нещодавно закінчив курси оператора персонального комп’ютера. Займався з учителем інформатики Андрієм Чумаком. Тепер центр освіти має видати мені свідоцтво, що я пройшов ці курси, після чого планую вийти на роботу.
