Усі ми в цьому житті кудись поспішаємо, прагнемо чогось досягти, кимось стати. А для цього потрібно якомога більше встигнути, зробити і заробити. У результаті такого тотального всесвітнього спринтерського забігу чимало вчених заговорили навіть про загрозу існування людства. І мова йде не лише про погіршення здоров’я через постійний стрес. Дехто заявляє, що навіть сам плин часу пришвидшився, годинники цокають швидше, аніж століття тому. А це загрожує непередбачуваними наслідками.
Та залишимо осторонь ще не доведені теорії і гіпотези. Однозначно зрозуміло, що у шаленому ритмі сучасного життя далеко не кожному вдається зберігати буддійський спокій і просто спостерігати за всим, що навколо відбувається. І бути щасливим, насолоджуючись кожною миттю абсолютно неповторного життя.
Зрозуміло й те, що в шаленій гонитві за ілюзорним успіхом дуже важко (хоча й можливо) зберегти хоча з залишки розсудливості, поваги до себе і оточуючих та здорового глузду. Особливо це стосується сучасної України в умовах передвиборчої істерії. Виграти, виграти за будь-яку ціну, а потім отримати гроші чи посаду, чи хоча б похвальну грамоту. Схоже, що саме цим принципом керуються столичні і доморощені політики та їх посіпаки.
І ось дитяче свято перетворюють у передвиборчий перфоманс, підлеглі за вказівкою начальника не виконують свої обов’язки, а ходять від хатки до хатки. «А проголосуйте за гарного дядька», «А заключіть з ним договір, продайте голос і душу», — лунає на вулицях Кобеляк, Нових Санжар, Царичанки. Ще хтось в агітаційному угарі добалакується до того, що порівнює абсолютно пересічного депутата із видатним Олесем Гончарем. Тьфу на вас, та й годі. Та того політика після програшу на виборах забудуть через рік, а Олесь Терентійович жив і житиме у віках.
Забуваємо, забуваємо про справжнє, істинне, нетлінне. У фаворі депутати і багаті бізнесмени — їм перші шпальти газет, почесне громадянство та інше марнославство.
Між тим, у вересні у нас усіх справжнє свято, незалежне від влад, політиків та виборів. Це свято передусім тих небагатьох, хто залишився жити після Великої Вітчизняної війни. Солдати-визволителі — ось хто справжні герої. Вони чули свист куль, вони знають, як болять рани. А сучасні «герої» можуть хіба що випещеними ручками трибунку похитати. Не забудьте про власних героїв. А несправжні й самі швиденько зникнуть.
