У продовження теми Дня визволення нашого краю від окупантів хочеться додати. Велика Вітчизняна війна залишила болісний слід і в нашій сім’ї.
Мій прадід Ілля воював у складі Другого українського фронту. Пройшов всю війну і зустрів перемогу в Празі. А молодший брат моєї бабусі, Григорій, пішов на війну двадцятирічним юнаком, одразу ж після першого курсу інституту. У 23 загинув у одному з боїв. За ці роки йому вручили орден «Червоної зірки» та медаль «За відвагу». Бабуся часто розповідала про свого брата. Згадуючи сьогодні її розповіді, думаю: а якщо завтра раптом війна? Ні, не третя світова, коли нашого світу уже не стане. Адже в ядерно-планетарній війні цивілізація згорить, і ветеранів не буде. А така ж, як Велика Вітчизняна. З бомбардуваннями мирних міст, з ворожими літаками, які прицільно розстрілюють санітарні потяги, з пошуками євреїв, комуністів та офіцерів в шеренгах полонених.
Змогли б ми так, як наші діди, встати в атаку, закрити грудьми амбразуру, витягти пораненого з бою чи піти на таран у палаючому винищувачі? А нинішнє покоління 16-17 річних, однолітки тих, хто в 41-му пішов добровольцем. Стали б вони приписувати собі декілька років, аби мати змогу воювати? Чи йшли б вони в партизани або в підпілля на окупованих територіях, знаючи, що за це їх, у випадку провалу, чекає смерть.
Ні, я не заперечую, хтось, безсумнівно, пішов би. Адже в тому ж Афгані багато наших офіцерів перед обличчям страшної смерті свідомо йшли на бій. Не шкодуючи себе, гинули в боях, рятували товаришів. А решта, основна частина нашої молоді, пішли б? Чи стали відкуплятись від призовних комісій, купуючи собі теплі місця в евакуації. Чи може масово почали б здавались в полон?
Як би вчинили ті, хто заради декількох тисяч гривень готовий продати дідівські медалі? Або ті, хто посьорбуючи пиво, може насміхатись над ветераном в орденах або смажити сосиски на Вічному вогні? Думаю, для них Батьківщина — пустий звук. Але у цьому, безперечно, є і наша вина.
Це ми допустили, що ветерани-переможці стали жити значно гірше переможених.
Підручники історії, у яких повинні розповідати про героїзм нашого народу і виховувати на цьому прикладі підростаюче покоління, переписуються під ту владу, яка стоїть у керма.
Ми, виховані на подвигах дідів, упустили той момент, коли правнуки почали думати, що краще б ми здались Німеччині. Мовляв, жили б, як білі люди.
Як гадаєте, хіба не прийшов час щось змінювати? Звісно, я пишаюсь дідами. Та мені страшно… від правнуків.
