Я не дуже добре пам’ятаю, яким було життя у Радянському Союзі. Він розвалився, коли мені було дев’ять років від роду. Знаю лише, що був дефіцит. І коли у єдиний господарчий магазин нашого невеликого селища в Мурманській області завозили килими, то купувати їх ішло все населення. Досі бачу перед собою тих тіток, які поверталися додому, несучи на плечах по три-чотири згорнутих килими.
А ще у Союзі була партія. Але у 80-х її присутність відчувалася якось не так сильно. Принаймні мені — у моєму тоді ще дитячому віці. Хіба що красивий Володя Ульянов на обкладинці шкільного підручника. Класі у другому я хотів бути на нього схожим. Не в сенсі, мати такі ж красиві кучері, а вчитися так, як маленький Ленін. Ще я мав значка «октябрьонка» і дуже цим пишався. Червоні прапори на святах також, напевно, були — це якось не дуже добре пам’ятається. Але, скоріш за все, вони були. До самого кінця «союза нерушимого».
Ще у Радянському Союзі були такі речі, які зачіпали тільки дорослих, і мені напевно що були нецікавими. Наприклад, цензура. Це така річ, яка змушувала радянські газети писати виключно про правильну лінію партії та райське життя у Союзі. Ще були «стукачі». Такі нехороші дяді (і тьоті), які могли почути від вас щось антирадянське і повідомити про це «куди треба». Після цього вас могли звільнити з роботи, виключити з партії або навіть посадити. Страшні часи. Добре, що я тоді був малим і нічого такого мене тоді не хвилювало.
Але останнім часом мені почало здаватися, що Радянський Союз, якого я майже не знав, почав повертатися. За останні роки я на власні очі побачив, що таке дефіцит. Коли у магазинах почергово зникали сіль, цукор або гречка. Потім із подивом зрозумів, що партія теж нікуди не поділася. Так, вона змінила червоні прапори на сині. Але люди під цими прапорами лишилися тими самими, у переважній більшості. І прапори ці з’явилися, як і колись, на усіх святах. Солідні дяді у строгих піджаках навіть заговорили про те, що одна партія у державі — це дуже навіть добре. Бррр. Реінкарнація радянського комунізму — не інакше.
Повернулася і цензура. Державні газети, як і тридцять-сорок років тому, пишуть про єдино правильну лінію партії. При цьому з’явилося таке поняття, як самоцензура. Це коли журналіста ніхто вже не залякує, він просто на автоматі пише лише те, що може сподобатися владі. І критики на її адресу не помічає.
Найбільш страшно стало, коли я зрозумів, що нікуди не поділися і «стукачі». Робота у них лишилася такою самою — підслухати і повідомити «куди треба». Звичайно, зараз неблагонадійних за антипартійні розмови у в’язницю одразу не саджають. Але з роботи вигнати можуть. І ще помітив — люди на вулиці говорять пошепки. Прикриваючи рот долонею руки і озираючись по сторонах. Щоб ніхто не почув і не підслухав.
І не віриться, що ти живеш у країні, яка вже 21 рік вважає себе незалежною. Можливо, у нашій уяві ми і відділились від «совка», але в реальності продовжуємо жити, як у СРСР. Може, вже досить?
