Ви чули, як зростає ВВП? Ви бачили, як він, проклюнувшись із маленького зернятка, стрімко пускає могутнє коріння, а потім вистрілює у височінь міцним і товстим стовбуром? А потім із його розлогої крони починає сипатися манна небесна. А ми, ті, хто внизу, хапаємо його плоди, намазуємо їх на хліб і їмо, їмо, не маючи сил зупинитись. ВВП, він же, як відомо, смачніший і поживніший навіть за українське сало. Крім того, під кроною ВВП можна захистись від літньої спеки. Або, навпаки, заховатись від холодного осіннього дощу.
Якого саме ВВП, запитаєте? Та того, що зветься валовим внутрішнім продуктом. Того самого, котрий, якщо вірити українській статистиці, все росте і росте. Уже аж страшно стає. Як би у наших можновладців штани від такого стрімкого і невпинного росту не тріснули.
Згадати про ВВП примусила подорож до країни, у якій, якщо знову ж вірити українським можновладцям і засобам масової агітації і пропаганди, отой валовий внутрішній продукт давно не росте. Мова йде про Іспанію, з якої автор нещодавно повернувся. У ній, у тій загниваючій і враженій кризою державі, довелось тиждень відпочивати і милуватись краєвидами величезної Барселони та малесенької Тосси, спостерігати за місцевим та заїжджим людом. Спостерігати і шукати відповідь на запитання: «Чому ж вони щасливіші? Чому вони краще живуть?». Думав, думав, але так і не зрозумів. Аж доки не повернувся у країну постійно зростаючого ВВП. Контраст, ви знаєте, вражаючий. І, до речі, зовсім не на нашу користь.
Київ. Залізничний вокзал. Запльоване, засцяне і закидане недопалками обличчя столиці Європейської держави. Посеред величезної зали напівспить молоденький міліціонер. Навколо нього по всьому залу валяються люди. Ні, це не бомжі. Це робітники і селяни, мабуть, трішки й трудової інтелігенції. Ті самі люди, мозолями і мізками яких зростає ВВП. Вони валяються по залу, тому що не мають грошей, щоб заплатити за право посидіти на стільці чи у кріслі. Саме так, адже вночі безкоштовних залів очікування на столичному вокзалі немає. Крісло — 36 гривень, стілець — 24. Маєш білета? Тоді заплатиш вдвічі менше. Туалет теж платний. Не маєш грошей — ходи під себе, інакше станеш суб’єктом складення протоколу напівсонним міліціонером.
Далі поїзд Київ-Гребінка. Тут панує атмосфера руїни 90-их років. Обідрані лавки, розбите вікно, вивалені двері в тамбур, кожні півгодини вимикається світло у вагоні. У Дарниці на колії зліва зустрічаємо електричку, яка везе у Київ трудовий клас. Вагони забиті, усі пасажири, як один, сидять і стоять із низько нахиленими головами. Це й не дивно. Вони сплять. Пів на шосту ранку. І так — з дня у день, з року в рік. Справа, на інших коліях, застигли кілька суперсучасних «Хюндаїв». Вони, як символи зростаючого ВВП — красиві і порожні. Бо — не для людей.
А в загниваючій Іспанії — безкоштовні туалети, в яких пахне краще, аніж в українських готелях. Безкоштовні пляжі. І лежаки на них, уявіть собі ,безкоштовні. І люди на вокзалах не валяються, а сидять.
Так, можливо, для щастя або хоча б для відчуття комфорту і впевненості у собі потрібно мати не ВВП, а безкоштовні туалети і пляжі? Тому що, коли «приспічить», думаєш не про макроекономічні показники, а про щось інше, значно простіше і приземленіше. А знайшовши, відчуваєш задоволення значно більше і глибше, аніж від дефляції чи покращення зовнішнього торгівельного сальдо.
Хоча, напевно, я помиляюсь. Краще все-таки вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути на роботу. А потім, отримавши свої кровні, платити, платити і платити. За лікування, за пляжі і туалети, за те, щоб вивчити дитину, влаштувати її на роботу, «відкосити» від армії. А натомість слухати безкінечну пісню про вічно зростаючий ВВП.
