Довгождана зустріч чоловіка зі своїми рідними відбулась через довгі 32 роки розлуки.
Про цю історію нам розповів директор Ліщинівського психоневрологічного інтернату Анатолій Шкарбан. Минулого тижня він зателефонував до редакції та повідомив, що через декілька днів до Кобеляк із Росії мають приїхати родичі його підопічного, які знайшли його завдяки телепроекту «Жди меня».
Минулої середи вони дійсно приїхали до нашого міста, і вже в п’ятницю нам удалося зустрітися з ними. Розшукуваний рідними цілих 32 роки Віктор Кондак та його мама з молодшою сестрою зупинилися на декілька днів у білицькому готелі. Там і відбулася наша розмова.
Розповісти усі подробиці погодилася мама Віктора — Тамара Михайлівна. Розмістившись зручніше у невеличкій кімнаті, за чашечкою кави жінка розповіла, що разом з донькою прихали з Росії, з Тверської області.
— Сейчас начинаю говорить, и хочется плакать, — каже Тамара Михайлівна. — Это история в целую жизнь. Мы с моим мужем познакомились в Узбекистане. Поженились, и он привез меня в Украину, в Полтавскую область. Тут я родила сына Виктора. Через 12 лет появилась на свет и дочка Нина. Но семейная жизнь с мужем почему-то не ладилась, даже после рождения детей. После долгих и безрезультатных попыток спасти наш брак я забрала с собой дочку и уехала в Узбекистан. Виктор на то время был уже взрослым и не захотел переезжать с нами. Тем более, его не отпускали врачи. Так как он инвалид детства. В то время ему часто делали операции. Также надо было ездить по курортам и лечебницам. Когда я с дочерью уехала, то поддерживала связь с сыном, часто переписывались. Несколько раз даже приезжали в Украину. Последний раз мы виделись, когда Виктору было 22 года. После этого мы потеряли друг друга.
— Доля мене помотала добре, — доповнює Віктор. — Як ми загубились? Я на той час навчався у Херсоні. Адресу рідних випадково втратив. Потім переїхав до Полтави, де деякий час працював. Потім доля мене кинула на Далекий Схід. І зовсім скоро зі мною трапилось нещастя. Я попав у аварію. Я і так інвалід, а ще й під машину потрапив. Згодом я оформився до Ліщинівського інтернату. Батька тоді вже два роки, як не було на цьому світі.
Тамара Михайлівна неодноразово намагалася зв’язатися зі своїм сином, та листи зі зрозумілих причин не доходили.
— Все письма, которые я писала, возвращались назад. Уже в 2001 году дочь Нина на Казанском вокзале подала заявку на телепроект «Жди меня». С того времени прошло много лет, но ответа не было.
Декілька місяців тому жінки знову спробували подати заявку на пошук Віктора. Для цього вони скористались інтернетом. Описавши детально біографію чоловіка та історію, яку переповіли нам вище, вони стали чекати відповіді, адже іншої надії вони вже не мали.
Тамара Михайлівна тяжко хворіє. Нещодавно перенесла операцію. Після цього їй зателефонували і повідомили, що Віктор знайшовся. Жінка зібралась з силами та думками і вирішила одразу ж, вирушати в дорогу.
Зустріч рідних людей була дуже хвилюючою. Віктор розповів, як протягом цілого дня біля воріт він чекав на свою маму з сестрою, які приїхали з запізненням, під вечір.
— Мы не знали, что будем делать, когда приедем в Кобеляки ночью, — каже Ніна. — Хорошо, что таксист нас довез прямо под ворота интерната. А директор нам выделил комнату на одну ночь, после чего мы подыскали другое жилище.
Уже в неділю жінки вирушили назад до Росїї. А незабаром планують забрати до себе й Віктора. Адже одразу це зробити не вдасться в силу багатьох причин. Хоча зараз люди щасливі, бо через довгі роки розлуки їм усе ж таки вдалося зустрітися.
До речі, головну роль у зустрічі рідних людей відіграла Ірина Бакаєнко, котра проживає в Полтаві. Жінка є добровільним помічником телепередачі «Жди меня» у Полтаві.
Ми зв’язалися з Іриною. Вона розповіла, що у вересні через інтернет працівникам телеканалу запропонувала свою допомогу в пошуку людей. Жінка працює паспортистом, а отже, має уявлення, як можна розшукати людину.
— У вересні мені прислали список людей, які розшукуються у нашому регіоні, — розповідає Ірина. — Серед них був і Віктор Кондак. Так як у анкеті було вказано, що чоловік інвалід дитинства, я вирішила розшукувати його по інтернатах. Зателефонувавши до директора Ліщинівського психоневрологічного інтернату Анатолія Шкарбана, дізналася, що така людина є в інтернаті. Я відразу ж зателефонувала та передала усі дані до Росії.
Загалом, Ірина знайшла не одну людину. Та історія зі щасливим кінцем в її практиці трапилась уперше. Сподіваємось, не остання.
