Ця зустріч запам’ятається надовго, адже з’їхалися односельчани з Ганжів, Балівки, Вісичів, а усі разом — кунчани. Бо всі ходили в Кунцівську школу. І не бачились майже 40 років. Складно було вгадати — хто де. Але ми перезнайомились заново. І скільки було спогадів…
Розпочали такими словами В. Рукас: «Я люблю Кунцеве, кожен день я згадую свої гори, річку, ліси, луки. Чомусь завжди луки, де паслося багато корів, якийсь табун був коней. Як гнали з пастбища — земля гула. Воли круторогі... Це все наше дитинство». Про наше село колись 1959 року учитель історії Іван Григорович написав вірш.
В нас, у Кунцевім, ранки росяні.
А в травні садки, ніби першим сніжком припорошені.
А в садках — солов’ї
Від зорі до зорі.
А дівчата які, не дівчата — пісні.
Річка стежкою в кущі губиться,
Біля ГЕСу бурчить, наче сердиться,
Що дівоча весна вже не вернеться».
Якби повернути час, я б не залишила своє село. Мені хочеться згадати Тетяну Омелянівну, яка все своє життя пропрацювала медиком, вдень і вночі ходила на виклики. Алла Солодовник працювала шофером у колгоспі, Надя Банченко — бухгалтером, Ліда Діхтенко підтримувала культуру села, Марія Янко — телятниця, Галина Дорошенко дояркою працювала. Ліда Яценко, Галина Поставна, Микола Хрипко, Гриша Поставний (нині покійні) після закінчення школи працювали на благо села.
Які раніше були суботники! Скирдували солому, вивозили овочі на консервний завод волами. Яке веселе, дружне село було! А гулянки! Усі разом — старі, малі, молодь. Ми вчились у старших і хотілося бути такими, як вони, було з кого брати приклад.
Ми сиділи за столом, згадували своє село у минулому… А потім Міша Вісич запропонував згадати тих, кого немає з нами, усіх перерахував, і ми пом’янули їх хвилиною мовчання. І знову — спогади, спогади… Пісня лилась рікою. Як заспівали пісню: «Посидим по-хорошему, пусть виски запорошены, на земле жили-прожили мы не зря», — хотілося плакати, адже сивина вже у всіх. І скроні запорошило таким снігом, що вже не розтає.. А потім ми співали всі так, як нас учила Галина Луківна. Вона вела в школі хор, а солістками були Надя і Тамара.
Ще хочеться згадати однокласницю Валентину Єфремцову, в якої золоті руки, бо допомагає людям тим, що робить оздоровчі масажі, і ще має ясну голову, бо пише вірші про Кунцеве.
Кунцеве
Моє рідне село між горами Крутою і Деревівською. Розкинулося, мов писанка, село.
Яке ж колись веселе й працьовите, багате та гостинне ти було.
До тебе їхали і Ленінград, і Мурманськ, Москва і Харків, Київ, і Донбас,
Щоб покупатися в чистій Ворсклі, попити з груші дички терпкий квас.
Ти славилось борщем і галушками, а ще — пахучим теплим молоком,
Варениками, салом, пирогами, м’якими пампушками з часником.
А вечором — пісенні переклички про те, що з військом Галю завели,
Козак криниченьку копав, а у садочку яблуні цвіли.
А потім всі посходяться до клубу і допізна там музика гримить,
Хоч зранку треба на роботу, та невідомо, чи хто й поспить!
А зараз як стемніє — ані звуку, і навіть світло не горить.
На вулиці — п’яниці та злодюги, кого б пограбувати та убить.
Що сталось з тобою, моє Кунцеве, куди поділись твої пісні й сміх?
І, пеленою чорною закутане, стоїш ти на розпутті трьох доріг.
Де молоді твої сини і дочки? Чому не видно і не чути їх?
Тяжке життя навіки загубило і гарну пісню, і веселий сміх!
Нема роботи й ніде взяти грошей, а дітям — навчання, а ліки, хліб і газ.
Вже не надіємось ми ні на що хороше, хоча би гірше обминуло нас.
Кунцеве, моя заплакана колиска, як хочеться тебе побачити зблизька,
Схилитися над чистою криницею, упитися холодною водицею.
У чистій Ворсклі під жару скупатися, а потім з друзями в садок податися,
Нарвати ще зелених яблук пелену і досхочу наїстись зеленцю.
Послухаю, як козаки із Дону забрали Галю і повезли з собою,
Та лиш зітхну. Дитинство не вертається, лише приходить в сни.
Напевно, щоб я каялась, колиска у печі моя згоріла, криниця у Байраці замуліла,
Водиці чистої давно у ній немає, ніхто пісень про Галю не співає.
Та й Галі на селі тепер не родяться, а Ліни, Жанни та Каріни плодяться.
На личках — грим, й куці спідниці, що видно навіть і сідниці.
В зубах — цигарка, на губах — срамота, не зеленець, а пиво пре до рота.
Та й зеленцю в садках тепер немає, там закордонна лиш амброзія гуляє.
А Ворскла чиста — що із нею стало?
О Кунцеве моє, що з тобою сталося? Допомогти тобі так хочу, та не можу.
І лиш весною в небі синьо-голубім принесуть від мене звістку журавлі.
Щиро дякуємо директору школи Тетяні Ганжі за те, що дозволила посидіти в стінах рідної школи, за те, що так чисто і тепло нас зустріли.
