У Кобеляцькій центральній районній бібліотеці відбувся літературний вечір нашого земляка.
Знайомитись із кобеляцькими літераторами та їхньою творчістю у районній бібліотеці вже стало доброю традицією. Минулої п’ятниці кобелячани мали змогу познайомитися з нашим земляком, письменником та поетом — Валентином Голяником.
Рівно о 10:00 він зустрічав на порозі читального залу районної бібліотеки всіх гостей, які вирішили відвідати захід. А охочих було чимало. Серед них, в основному, літератори нашого району, бібліотекарі та представники місцевої та районної влади.
Спершу Валентин Платонович провів екскурс по своєму життєвому і творчому шляху. З його розповідей ми зрозуміли, що ця людина — особистість досить неординарна.
Народився він у Василівці. Згодом переїхав до Перегонівки, де виріс та провів більшу частину свого життя. Змалку захоплюється літературою. Згадує, як у дитинстві він не мав іграшок, то мама давала йому гратися книжками. Можливо, це і спонукало його зацікавитись літературою. Змалку захоплювався технікою, історією та географією. Книги про мандрівників, які потрапляли йому до рук, прочитав майже всі. Та стати капітаном далекого плавання не зважився. А от шоферською справою оволодів. Вивчившись на відповідних курсах, зрештою, пропрацював водієм більше сорока років. І невідомо, що він ставив на перше місце: захоплення автомобілем, чи любов до книги та писання. За все життя Валентин Голяник зібрав чималу бібліотеку і написав багато віршових та прозових творів.
Безліч віршів він присвятив своєму батькові — Платону Терентійовичу, який для нього був прикладом усього життя. Цикл віршів про батька він назвав «Мені вже радісним не бути». Його поезії пронизані смутком за рідною людиною, яку втратив досить рано та майже не пам’ятає. Більшу частину свого життя Голяник подорожував Україною. Завжди у кабіні автомобіля у нього була книжка та блокнот, у який він занотовував побачене.
Значне місце у біографії письменника та поета займає служба в рядах Радянської Армії. Ряд віршів він присвячує саме цьому періоду життя.
Та найбільшу роботу письменник провів, випустивши книгу «Трагічні сторінки моєї Вітчизни», написану про Голодомор. Десять років Голяник записував свідчення людей, яких особисто торкнулася ця трагедія. Об’їздивши на велосипеді весь Кобеляцький район, він відшукував старожилів, які пам’ятають ті роки. А потім відтворював на папері почуте з надією, що ці дані не пропадуть безслідно. Надрукувати книгу було важко. Микола Касьян першим оцінив зібраний матеріал і профінансував видання книги. Зараз Валентин Платонович збирає матеріали для наступної книги, у якій будуть вміщені розповіді учасників Великої Вітчизняної війни. Письменник має надію, що і ця праця не пропаде безслідно, і книгу також надрукують.
— Книгу пишу вже три роки, — каже Голяник. — Дається вона мені важко. Та я впевнений, що моя праця робиться недаремно і буде корисною як дорослому, так і молодшому поколінню. Адже багатьох людей, про яких згадується у книзі, уже немає на цьому світі, а їхні згадки про війну та голод — залишились.
За свою творчу працю Валентин Платонович неодноразово був нагороджений почесними грамотами та медалями. Серед них Президентська нагорода «За заслуги». Та найдорожча для нього, як він зізнався присутнім, це медаль, яку він отримав у армії за десятикілометровий крос. Згадує, як до фінішу добігли всього чотири його товариші. Голяник був другим.
— Оця медаль для мене найрідніша! — показує маленьку круглу медаль голубого кольору.
Зараз Валентин Платонович на заслуженому відпочинку, але продовжує писати. У свої 75 років загартовує організм обливанням холодною колодязною водою, кожного дня бігає по десять кілометрів, катається на велосипеді та роликах. А взимку їздить на ковзанах та лижах.
— Води у колодязі вистачить, було б здоров’я! — сміється письменник.
Донька Світлана також не відстає від батька. Згадує, як змалечку привчив її батько до спорту та літератури.
— У нашій сім’ї читали всі: і брат, і сестра. Тому і я звикла до читання. Та найбільше я з татом любила займатися спортом. Кожної зими ми їздили на лижах з Перегонівки до Лучок чи Кобеляк. І ці відстані для нас не були складними, — стверджує Світлана.
Захід відбувся в дружній та теплій атмосфері. Любов Варич навіть присвятила Валентину Платоновичу вірша, а Володимир Чернявський подарував йому зібрання своїх книг.
