Голокост залишив слід у пам’яті мільйонів людей. Не лише євреїв, а й у всього населення планети. Він супроводжувався жорстокістю, яку не можливо описати. Убивали людину за її віру, за її походження, за те, що вона була схожа на єврея.
Це так страшно, адже рука нациста нікого не милувала, нищила всіх. «На відмінну від українців та інших слов’ян, яких знищували передусім за політичними мотивами, євреїв убивали лише за фактом національної належності. Нацистська доктрина відмовляла «неповноцінним расам», до яких насамперед залічувалися євреї, в праві на існування» (О.А Білоусько, «Історія Полтавщини»). Найвідчайдушніші українці намагалися заховати, уберегти обездолених людей. На жаль, вони могли за це заплатили надто дорогою ціною — життями своїх сімей.
Зацікавившись цією темою, я вирішила дізнатися більше про Голокост. Найбільше мене хвилювала ця проблема у рідному селі, Великому Кобелячку. Порадившись із учителем історії Миколою Бодаком, я звернулася до Анатолія Галушки, випускника Великокобелячківської школи 1986 року. Він надав інформацію про лікарку-єврейку Абрамович, яку переслідували нацисти в роки окупації. На жаль, конкретної інформації не було і, цілком можливо, що у більшості переказів, які переповідали одне одному сельчани, не все відповідало дійсності. Я мусила здобути достовірнішу інформацію про цю жінку. Тому звернулася за допомогою до людей, які були знайомі з нею особисто. Галина Білокінь, дуже поважна в нашому селі людина, нещодавно відсвяткувала свій 88-й день народження. Саме вона розказала, що Надія Абрамович не раз рятувала її від вивозу в Німеччину. Для дівчини допомога медика була останнім шансом, адже навіть родичі Галини Пантелеймонівни відмовлялися прихистити її. За це їх могли розстріляти.
Узявши інтерв’ю у Лариси Бойцової, яка після війни працювала разом з Надією Іванівною, я здобула конкретні факти з життя єврейки. Історія цієї жінки хвилююча і трагічна. І вона варта того, щоб про неї дізналися якомого більше людей.
Надія Іванівна Абрамович, 1906 року народження, проживала зі своєю сім’єю під Харковом. Під час окупації України її чоловіка вбили німці за те, що він був євреєм. Жінка залишилася з маленькою донечкою Вікторією. Надія Іванівна розуміла, що її також чекає смерть, тому була вимушена покинути рідну домівку. Ішла навмання, куди-небудь, де знайдуться добрі люди. Разом з нею була її сестра Віра та група українців, земляків Надії Іванівни, які шукали кращої долі, щоб не померти з голоду.
Надія Абрамович прийшла до Великого Кобелячка та попрохала про допомогу, адже далі йти не могла. Була знесилена, голодна, крім того мала дитя на руках. І в нашому селі знайшлися добрі люди. Старостою тоді був Лука Шовкопляс. Саме він допоміг бідолашній жінці зробити потрібні документи, адже євреїв боялися переховувати. Хоча й ця «афера» була дуже небезпечною. На цьому її переслідування фашистами закінчилися.
Єврейка не залишилася в боргу перед українцями. У 1941-му році вона почала працювати в місцевій лікарні. Проживала тут же — у лікарняному приміщенні. Надія Іванівна проявила себе висококваліфікованим спеціалістом. Також вона неодноразово допомагала молоді вберегтися від вивозу до Німеччини. Тим, хто вже підпадав під примусове вивезення, лікарка виписувала довідки, які рятували людей. У цих довідках вказувала, що претенденти на вивезення мають якісь серйозні хвороби, або (якщо ішлося про дівчат) вагітність. Таких німці залишали у спокої.
Так протягом війни Надія Абрамович врятувала багатьох моїх земляків. Після війни вона була запрошена на роботу до районної лікарні. А пізніше в обласній очолила онкологічне відділення.
У 1978 році Надія Абрамович, яка хворіла на діабет та гіпертонію, померла. Похована вона на єврейському кладовищі в Полтаві. У нашому селі її й зараз згадують як розумну жінку зі щирою душею, сильною волею та доброю вдачею.
Можливо, подібних випадків було чимало. І, на жаль, деякі факти залишаються нам невідомі. Метою написання цієї статті не є повідомлення про конкретні деталі, хоча й вони дуже важливі, а розповідь про людський подвиг, людяність, співпереживання, пам’ять через десятки років. Ми повинні розуміти те, що наш народ ніколи не відрізняв представників інших рас у своїй історії. Озирніться назад, на наших дідусів, бабусь, прадідів, на їхні славні подвиги. Вони не ділилися, а об’єднано діяли у важку хвилину. Саме відчуття того, наскільки ти людина, і повинно бути головним у нашому сьогоденні.
