28 жовтня ми відзначаємо День визволення України від фашистських загарбників.
Будь-хто знає, яке значення для людства мала друга світова війна і чим ця страшна подія обернулася для всіх і кожного. Вона не обминула нікого — ні дітей, ні дорослих, ні жінок, ні чоловіків; ступила на поріг до бідного та багатого, робітника на заводі та простого селянина.
Ми можемо уявити, як жінки, матері змушені були віддавали своїх синів, чоловіків на страшну війну. Як їхні серця розривалися від страшного болю, знаючи, що цього маленького, ні в чому не повинного сімнадцятирічного синочка, який ще ні разу не тримав у своїх руках зброї, вони можуть більше ніколи за своє життя не побачити.
Але неможливо уявити почуття людини, яка почула страшні слова з уст листоноші: «Вам похоронка...» Вони коротко, перекреслюючи всі очікування і надії, говорили, що нової зустрічі з людиною вже не буде. Міріади думок відразу починають роїтися в голові… Як це, залишитися одній на цьому білому світі?! Що робити далі? Як жити, знаючи, що людей, яких ти кохала і кохаєш, немає… Хоча і намагаєшся себе налаштувати на те, що вони живі, просто потрапили в якусь іншу країну, де й залишилися на постійне проживання. Чи, можливо, сталася помилка, і рідні живі та здорові, лише смертельно виснажені, продовжують боронити Батьківщину від загарбників… Але все одно в глибині душі відчуваєш, що це не так…
Дякуючи нашим предкам, ми з вами живемо у вільній незалежній Україні, і всі страшні події, пережиті жахливі емоції — далеко в минулому. Але ні в якому разі не можна забувати про них, адже кожен з нас є носієм історії. Історії, джерелом якої є не шкільний підручник, а реальні спогади тих, хто був свідком та учасником тих жахливих подій, які відбувалися на нашій рідній українській землі.
Територія села Попове була окупована фашистськими загарбниками 16-го вересня 1941 року. За період окупації на каторжні роботи було відправлено 64 людини. Майже всі, хто міг тримати зброю в руках, пішли на фронт воювати проти загарбників. 159 чоловік більше ніколи не побачили порогу рідної хати… Два неймовірно тяжкі роки село чекало своїх визволителів. І дочекалося…
Сталося це 24 вересня 1943 року. Спогади моєї бабусі Меланії Сіренко свідчать, що коли німецькі війська відступали під тиском Радянської Армії, в гаю, на околиці села, було тяжко поранено чотирьох солдатів. Сільський фельдшер Юлія Савчук надала їм посильну медичну допомогу та нагодувала солдатів. Але, незважаючи на всі зусилля, врятувати життя визволителів не вдалося — від отриманих тяжких ран вони померли. Поховали солдатів без особливих почестей на сільському кладовищі. Мешканці Попового встановили їм пам’ятники.
У цьому році до Великокобелячківської школи звернувся житель Ставропольського краю Російської Федерації Олександр Попов, який розшукував родичів мого односельця Івана Капусти, що загинув у роки другої світової війни в Росії. У цей же час він повідомляв про своїх земляків-росіян, які загинули на території села Попове. Це — Іван Садишев, Анатолій Капішин, Олександр Гудков та Василь Почекутов. Ці солдати-визволителі проходили військову службу у 37-ій механізованій бригаді, яка була сформована у серпні 1942 р. у місті Верхній Уфалей Челябінської області. Бойове хрещення отримала на Калінінському фронті. З серпня 1943-го 37-а механізована бригада входила до складу 1-го механізованого корпусу і вела бої, звільняючи Лівобережну Україну в напрямку Зміїв — Красноград — Кременчук. Їх бойовий шлях на території Полтавської області розпочався з міста Карлівки і продовжився в напрямку Мар’янівка — Руденківка — Нові Санжари — Лелюхівка — Ємцева Долина — Супротивна Балка — Пащенки — Буняківка — Шамраївка — Попове — Великий Кобелячок — Свічкареве — Марківка — Трояни — Бутенки — Кременчук. Завершувала бойові дії 37-а механізована бригада в Берлінській операції та взятті Берліна.
Хочеться звернути увагу на те, що, визволяючи наше село, загинули росіяни. А молоді та гарячі серця наших земляків зупинилися там, де зараз панують закони та порядки іншої держави. Сила тоді великої, могутньої та багатонаціональної держави була в тому, що не було поділу на тих, хто розмовляє українською, російською чи іншою мовою, а, навпаки, спільно, пліч-о-пліч боролися з ворогом. І лист, який прийшов нам від Олександра Попова, підтверджує те, що пам’ять про українських визволителів свято шанується простими жителями Росії. А ми, в свою чергу, маємо гідно шанувати пам’ять тих людей, які віддали своє життя за нашу свободу.
При написанні статті були використані матеріали з книги «Новосанжарщина» (автор Петро Жаботинський), спогади очевидиці Меланії Сіренко, статті Інтернет-енциклопедії «Вікіпедія».
