За останні кілька років український футбол у його Прем’єр-лізі став на диво схожий на українську політику. І там, і там йде гра практично без будь-яких правил. Хоча чому дивуватись подібній схожості? По великому рахунку, і футболом, і тим, що називається політичними партіями, в Україні володіють і керують одні й ті ж люди.
Неправда? А тоді давайте вгадаємо з трьох разів: чим відрізняється прізвище власника незмінного переможця українських футбольних перегонів від прізвища головного спонсора поки що найуспішнішого політичного проекту? Як на мене — нічим. І там, і там на «А» починається і на «в» закінчується, сім букв, посередині «е».
Обидва проекти пана Ахметова звикли перемагати. Для цього їм в Україні створені ледве не тепличні умови. Донецькі хлопці «рулять» і у Федерації футболу, і в Адміністрації Президента, і в Кабміні, і у Верховній Раді. Ну й, звичайно ж, у найгуманніших судах і в бригадах арбітрів. Так що, імена, точніше, ім’я переможця, як у футбольних, так і у політичних перегонах в Україні визначають заздалегідь і підстав сумніватись у цьому нікому не дають.
Такі умови підвищеної комфортності, безумовно, на початкових стадіях розвитку обох проектів дають позитивний результат. Дійсно, потрібно бути зовсім сліпим чи заангажованим, щоб замовчувати той факт, що донецький «Шахтар» є найсильнішим футбольним клубом в Україні. Дійсно, вони грають краще за інших. Як Партія регіонів є на сьогодні найпотужнішою політичною силою в Україні. Про що б там не говорила опозиція. До речі, її, сьогоднішню опозицію, можна порівняти з сьогоднішнім «Динамо». І там, і там — той у ліс, той по дрова. І казати, що «Батьківщина» чи «Фронт Змін» всерйоз опонують нинішній владі — це все одно, що стверджувати: «Динамо виграє цьогорічний чемпіонат!». Говорити то про це можна. А ось повірити таки важкувато. Ну, та Бог з ними, з аутсайдерами, повернемось до лідерів.
Нібито все у них класно, усе в шоколаді. Та пан Ахметов і сам не дурень, і радників добрих має. Повинен би розуміти, що подібна тепличність ні до чого гарного не призводить. І рано чи пізно закінчується.
Тривожні дзвіночки вже пролунали. І нехай на фальсифікацію виборів власнику двох найуспішніших проектів поки що начхати. Це діло домашнє, «динамівці» з опозиції поплямкають там щось і затихнуть. А от гол Луїса Адріано (для тих, хто не знає, наберіть в «пошуковику» «скандальний гол Луїса Адріано») таки примусив пана Ахметова реагувати. Тут уже не пластилінові опозиціонери йому опонують. Тут уже Європа заволала і запротестувала. А в Європі ж і гроші, і акції… Чиї? Ну, самі повинні здогадатись. Довелось вибачатись.
Це, до речі, радує. Це означає, що почуття міри не втрачене навіть у найбагатшого українця. Чи буде йому та іншим донецьким до снаги зберегти це почуття і у політичній грі? Час покаже.
А поки що пропоную прийняти Луїса Адріано у партію. Або навпаки, тим, хто особливо «відзначився» у мухлюванні на виборах, видати по медальці імені Адріано.
