Реальна історія з сумним початком, радісним продовженням і філософським закінченням.
Сцена перша. Собачі сльози
Субота. Центр новосанжарського ринку. Просто на асфальті, неподалік від торгових рядів, помирає собака. Помирає повільно і страшно. Пускаючи з рота піну, закочуючи очі та здригаючись від судом. Поруч проходять люди. Деякі відвертаються, деякі дивляться з жалем і витирають сльози. По животу та напухлим соскам собаки можна зрозуміти, що у неї десь залишились цуценята. Які не дочекаються мами, тому що її отруїла якась нехороша (або, навпаки, хороша) людина.
У ту ж суботу по обіді собака таки померла. І у неї дійсно залишилися четверо коротконогих кругловидих цуценят. Опікуватися ними стала одна з реалізаторів ринку. Вона і розповідає нам коротку історію життя собаки Жульки.
— Вона народилася тут — на ринку. Її матір теж хтось отруїв, а вона лишилася. Жила тут років три. Вона нікого не трогала і її ніхто не трогав. Раніше вона цуценят наводила під секонд-хендом. А в цьому році — тут, недалеко, під контейнером привела. Їх дістати ніхто не міг, та вона туди нікого не пускала. Щоб вона когось кусала, не бачила. Може, на когось і загарчала, як до цуценят підходили.
За словами жінки, отруїли Жульку зранку.
— Тому що вже до десятої години її почало викручувати. А до двох — вона померла…
Жінка розповідає, що разом із Жулькою на новосанжарському ринку постійно жили чотири собаки. Одна Найда — у районі секонд-хенду. Інша — Бєлка — біля овочевих рядів. Ще один собака, чорної масті, з’явився на ринку нещодавно, тому йому іще, напевно, не дали кличку.
— Бєлку я хотіла тричі забрати додому. Так не хоче — тікає знову на базар! — скаржиться жінка. — Зато тільки я прихожу утром, вона вже в курсі діла — стрибає, щоб я її всередину пускала. Бєлка у ящичок залізе, я її вкрию і вона спить.
Продавець відкриває двері торгового павільйону та запрошує журналіста всередину. Неподалік від дверей стоїть велика картонна коробка. У ній, укрита чимось теплим, дійсно, спить величенька руда собака.
— Я не знаю, чи мені показалося, но як Жулька умирала, у Бєлки на очах наче сльози були. Вона так на неї дивилася! А зараз бігає до її цуценят, — облизує їх, чухає, грається. Уночі, мабуть, і спить біля них.
Жінка замикає свій павільйон і прямує до сусідніх рядів. Там, біля задньої сторони одного з контейнерів, нахиляється до щілини під ним і починає кликати: «На-на-на!». За кілька секунд з-під контейнера показується чорний писок кругленького пухнастого цуцика. За ним — іще одного. Третій вилазити на зовні не ризикує і чекає, доки брати затягнуть йому якийсь ласий шматочок. Цуценята симпатичні і схожі на маленьких сенбернарів. Вони спочатку насторожено озираються, а потім починають швидко їсти з мисочки, що стоїть поруч.
— Було четверо, одно вже пристроїли. Цих годуємо всім базаром, — розповідає жінка, — Жулька їх гарно годувала — гляньте які опецьки!
Сцена друга. Врятований коллі
Після розмови з жінкою на ринку, ми прямуємо до управління ветеринарної медицини в Новосанжарському районі. Хочемо дізнатися, чи існує у селищі проблема бродячих собак. І якщо існує, то як її вирішують. Невже шляхом розкидання отрути?
У тому, що проблема бродячих собак є, переконуємось, навіть не встигнувши зайти до управління. Тому що слідом за нашою машиною у двір до ветеринарів забігає величезний «кавказець» без нашийника. Він кілька хвилин шукає щось попід парканом, потім розвертається і біжить на вулицю.
Начальник управління Зоя Ащеулова підтверджує, що у Нових Санжарах, як і в усій Україні, проблема бродячих собак існує. Але вона не стоїть так гостро, як у великих містах. І головне, у чому запевняє нас Зоя Анатолівна — ветеринари собак не труять.
— У нас немає чим травити! Нема таких препаратів! І я можу поклястися, що ветеринари не займаються знищенням собак! Це навіть не наша компетенція! — роз’яснює Зоя Ащеулова і демонструє відповідну статтю закону. Відповідно до статті 24 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» вилов та тимчасова ізоляція тварин покладені на органи місцевого самоврядування. Тобто, у нашому випадку — на Новосанжарську селищну раду.
Що ж до випадку з отруєнням Жульки, Зоя Ащеулова першим ділом поцікавилась, чому ніхто не звернувся до ветеринарів?
— У нас на ринку два досвідчених працівники — Микола Добриденко та Олександр Капшук. До них ніхто не звертався. До нас в управління також ніхто не телефонував!
Самі ветеринари визнають, що при серйозному отруєнні врятувати тварину надзвичайно складно, якщо, узагалі, можливо. Але при своєчасному зверненні до них, надія є.
— Буквально минулої п’ятниці звернувся чоловік із вулиці Свердлова, — розповідає завідуючий дільницею Олег Брижань, — у його собаки була підозра на отруєння, її кидало, зводило судомою задні ноги. Після лікування пес одужав і господар забрав його додому.
Інший випадок стався у суботу. До ветеринарів зателефонував мешканець вулиці Пролетарської. Його пес, суміш вівчарки та коллі, уранці відірвався і побіг гуляти селищем. Через дві години хтось із сусідів завів його у двір. І собаку почали брати корчі, у неї йшла піна з рота і закочувалися очі. Власник зателефонував до міліції і навіть вже був згоден на те, щоб пса дострелили. Але, на щастя, ветеринари приїхали вчасно. Собаці вкололи знеболююче і забрали до ветдільниці. Зізнаються чесно — гадали, що пес не виживе. Але вранці наступного дня собака очуняв. Зараз він живе у клітці, у гаражі управління, відбуває 10‑денний протисказовий карантин. Із задоволенням п’є молоко і чекає, доки по нього приїде господар.
Сцена третя. Під прицілом рушниці
Із ветеринарного управління ми вирушили до Новосанжарської селищної ради. Там на питання про проблему бродячих собак погодився відповісти селищний голова Андрій Река.
— Проблема, звичайно, є, — констатував новосанжарський мер. — Ми вчора їхали із Івашиною і бачили тічку з двадцяти собак! Такої зграї дорослий злякається, не кажучи вже про дитину!
Вирішувати проблему у селищній раді планують за допомогою придбання рушниці, яка стріляє присипляючими голками. Щоправда, що робити із приспаними собаками далі — в установі ще не вирішили.
— Приспимо ми її і що далі? Звозити їх і робити собачий розплідник ми не хочемо! Їх потрібно стерилізувати і випускати. Мабуть, так. Але ж, ви зрозумійте, проблема бродячих собак — це проблема низької культури людей! Це ж ми: спочатку заводимо, а потім викидаємо собаку на вулицю! І врахуйте, що більша частина собак, які бігають вулицями Санжар — не бродячі! Це власники їх відпускають — погуляти! А якби рівень культури і відповідальності був вищим, такої проблеми, напевно, не було б.
Епілог
А доки великі і мудрі люди міркують, як вирішувати проблему бродячих собак, маленькі цуценята Жульки морозною ніччю тісно туляться один до одного під залізним контейнером. Песикам не зрозуміти, що їм, як і їхній матері, не пощастило, вони народилися бродячими. І доки цуцики, малі та кумедні, тикаються одне в одного вологими носами, десь велика, розумна, гуманна і милосердна Людина купує і для них пакетик отрути…