Вчиться більше з почуття обов’язку
Зараз вона навчається переважно на 9–11. «12 — це дуже рідко» — говорить Уляна. Минулого року не отримала грамоти за успіхи в навчанні, але з того зовсім не жалкує. Перешкодою стали злощасні 8 балів по фізкультурі. Дуже їй до душі, аж ніяк не простенькі предмети. Такі, як математика та фізика. А от економіка і українська мова дівчині не подобаються.
Вона брала участь в районних олімпіадах з математики, посідаючи І-ІІІ місця.
Участь в громадському житті школи не бере, бо «боїться сцени».
Маючи такі успіхи в навчанні, дівчина чесно зізнається, що вчиться більше з почуття обов’язку, ніж за покликом душі. (Авт. — Всім би таку совісність).
«Українська література мені здається грубою»
Має Уляна Костянтинівна і власні серйозні захоплення. Любить читати пригодницькі романи та книги, з яких можна почерпнути цікаву інформацію. Віддає перевагу таким авторам, як Майн Рід та Олександр Дюма. А от вітчизняних письменників не любить. «Українська література мені здається грубою. — Говорить Уляна. — Вона не може так передати ні сюжет, ні почуття, як зарубіжна». Дівчина гадає, що це, можливо, через те, що дуже любить читати російською. Як не дивно, нерідна мова краще достукується до її серця.
Також Улянка займається бісером, яким навчилась творити сама. Інколи малює.
Любить «незайману» природу
Вдома в неї є улюбленці — це акваріумні рибки. Серед яких є мечоносці, гупі, та навіть суматранські матроси, які радують господиню. Є й такі «підопічні», що засмучують — папуги Жан і Люся, які час від часу б’ються. Але вона їх однаково любить, як і все, що відноситься до природи.
Говорить, що любить «незайманну» природу — так вона її називає. Відповідно дивиться телепередачі і читає книги про неї.
«… Мене до людей мало тягне»
Цінує в людях здатність поговорити по душам, але, нажаль, далеко не з кожним може знайти спільну мову. Улянка розповідає, що має мало друзів.
— Мабуть, я — не сучасна. В тому причина. А інколи я відчуваю таку свою особливість — мене до людей мало тягне.
«… Хотіла б говорити з Богом»
Наприкінці нашої розмови я запитала свою співрозмовницю, що б вона хотіла побажати собі на майбутнє? Уляна Тарабара, трохи подумавши, відповіла:
— Я людина віруюча. Не знаю, чи ви мене зрозумієте, але я хотіла б говорити з Богом. На майбутнє ж загадувати не буду, бо і сама не знаю, чого хочу. Все в руках Божих.
Поспілкувавшись з такою цікавою і «світлою» особою, як Уляна, хочеться їй подякувати. Подякувати за відвертість та чесність, якої зараз так мало. І молодь такого складу розуму і душі не таке вже й поширене явище.
