23 листопада жителі села Канави святкували діамантове весілля.
Іван Митрофанович та Лідія Левківна Вергуни разом вже 60 років. У наш час — це велика рідкість. Тим більше, що подружжя є єдиним у селі, хто зміг прожити в любові та злагоді скільки років. У цих людей досить цікаво склалась доля. У далекому 1944 році сімнадцятирічного юнака Івана призвали на службу до армії, на Урал. Закінчилась війна. Молодих воїнів не демобілізували, а відправили на Далекий Схід. Там і прослужив юнак до 1951 року. Одного разу, ще не демобілізувавшись, Іван приїхав до рідного села. І тут він зустрів ту єдину дівчину, в яку безмежно закохався. Лідія не відразу прийняла залицяння хлопця. А той, у свою чергу, виявив наполегливість у завоюванні серця коханої дівчини. Одного разу він так і сказав Лідії: «Усе-рівно ти будеш моєю!». Після чого відправився на службу. Уже демобілізувавшись, Іван повернувся в рідне село Канави до своєї коханої. Лідія на той час закінчила Бабайківський зоотехнікум. Молодого спеціаліста направили в Івано-Франківську область. І вже молодим подружжям Іван та Лідія поїхали за призначенням дружини. Але туга за отчим краєм невдовзі повернула їх в рідне село. Іван Митрофанович пішов працювати трактористом в колгосп, де, зрештою, пропрацював усе своє життя. Лідія Левківна не цуралась ніякої роботи. Працювала і в ланці, і дояркою. А найголовніше — була і залишається берегинею сім’ї. За своє життя вони виростили трьох чудових дітей. Дві доньки живуть у Дніпропетровську і вже мають свої родини. На жаль, син трагічно загинув. Залишились вони на обійсті вдвох. Але в Івана Митрофановича і Лідії Левківни вже дорослі онуки та правнуки. І 23 листопада всі рідні та близькі приїхали в Канави, аби привітати подружжя з 60-річчям спільного життя. Як вони самі розповідають, секрету ніякого немає в довголітті подружніх відносин.
— Жили та й жили собі, — згадує Лідія Левківна. — Поважали один одного, пробачали різні життєві прорахунки та помилки, а найголовніше — ніколи в житті не сварилися.
Цього дня подружжя згадувало про свою молодість та тяжке дитинство. Сміялися та плакали. Дідусь обіймав свою половинку і на обличчях стареньких людей сяяла щаслива посмішка.
