Днями зустрівся у Полтаві зі старим другом, колегою по навчанню в інституті. Він уже десятиліття живе і працює в США, у славному місті Нью-Йорк. Увесь цей час раз на два роки чоловік приїжджає в рідну для нього Полтаву, де будує дім. У Америці Ян, так звати товариша, не купляє ні житла, ні навіть автомобіля. Він не приховує, що так і не прикипів душею до США й віку доживати збирається в Україні.
Говорили довго, тому що був час і було багато тем для розмови. Усе ж таки двадцять років після інституту не бачились. У один із моментів товариш промовив: «Я б уже повернувся назавжди, але два моменти стримує. По-перше, потрібно ж дозаробити, аби будинок добудувати. А по-друге, і це головне, вичікую, коли ж ті, що при владі, нарешті наїдяться».
Ян говорить, що йому, як людині, котра не проживає в Україні постійно, різко і дошкульно ріжуть очі й душу ті зміни, які відбуваються в державі. Точніше, змінилось, за його словами, лише одне — у колишній соціалістичний республіці повністю перемогло суспільство споживання. Причому в його гіпертрофованій формі. Рви, хапай, греби під себе — такий принцип життя став головним у суспільстві. Тут, підкреслю — це враження людини, яка може глянути на наше сьогодення відсторонено. Товариш дивувався і обурювався: «У них, в Америці, новенький автомобіль «Хюндай Елантра» коштує 10-12 тисяч доларів. Він вважається автівкою для студентів. А в Україні таке ж авто вартує 20 тисяч. Як так може бути?».
У них, у США, такого вже давно немає. І розповіді про те, що їх громадяни помішані на грошах, їх бажаннями і прагненнями керує виключно жадоба наживи, уже не актуальні. Актуальні вони більше для України.
Усе це не може не засмучувати. Хоча товариш налаштований оптимістично. Він каже: «У них усе це теж було. Але минулось, наїлися всі». І, перш за все, наїлися завдяки послідовній і цілеспрямованій політиці держави, владних мужів. Вони у США були і є. Для них Америка — понад усе.
У нас таких поки що не видно. Наші все їдять. І тому ще довго не повертатимуться в Україну мої друзі. Ян працюватиме у США, Влад і Олег — на російській Півночі, Микола, Юля і Вова — у Данії. А я намагатимусь вивчити і залишити свою дитину за межами Вітчизни. До речі, у багатьох польських вузах уже до 70 відсотків студентів — українці та росіяни. І всі, як один, хвалять навчання там. І майже ніхто не хоче повертатись. А нам усе кажуть про покращення. А «піпіредники» щось белькотіли про український прорив. Одне радує, світові цивілізаційні процеси нині відбуваються дуже швидко. І те, на що Америка витратила двісті років, ми пройдемо за п’ятдесят.
