Потреба у написанні цього матеріалу виникла уже доволі давно. Тема насильства у школі останнім часом спливала неодноразово. Але постійно відкладав написання матеріалу на інший час. Аж доки минулого тижня мого сина не побили у стінах Новосанжарського НВК.
Для нас із дружиною не виникало сумнівів у тому, що молодший син, Василь, як і свого часу старший, Вячеслав, повинні після дев’ятирічки продовжити навчання саме у Новосанжарському навчально-виховному комплексі. Левову частку своєї трудової діяльності, а це п’ятнадцять років педагогічної праці, я віддав саме цьому закладу.
Але ті шість років, які я провів поза рідним мені закладом після обрання на посаду Зачепилівського сільського голови, стали нездоланною прірвою в моїх уявленнях про цю чудову та безпечну у свій час школу. Навіть у найкращі часи для педагогів виникала проблема зростаючого впливу насилля у школах та адекватних відповідей суспільства на нього.
Побиття технічним працівником школи учня, яке сталося минулого року, — це, без перебільшення, надзвичайна подія, яка повинна була б привести до надзвичайних заходів і у першу чергу — стосовно керівництва школи. Але якою ж була реакція органів управління освітою? З тієї інформації, що я маю, практично відсутня, адже усе обійшлося дисциплінарними стягненнями та звільненням працівника.
Знаю директора школи Миколу Решетила із 1991 року — часу, коли почав працювати у цьому закладі. Для Миколи Івановича завжди було проблемою притягнути учнів-правопорушників до дієвої відповідальності. Максимум, що він міг зробити, — поставити їх на облік у міліції. Щоправда, серед учнівського середовища це було радше приводом для якоїсь збоченої гордості. Адже кіноіндустрія зробила із криміналітету сучасних героїв. Досить послухати тюремний шансон, який є дуже популярним серед молоді. Не знаю жодного випадку, щоб заклад подав у суд для притягнення до відповідальності батьків за невиконання ними своїх батьківських обов’язків.
Тому, зважаючи на все це, я неодноразово попереджував сина про те, що жодної участі у бійках чи так званих «розборках» він не повинен брати. Навчання у НВК давалося йому важко, адже зміна середовища, «домашньої» атмосфери Зачепилівської школи і жорстока дійсність великого навчального закладу для будь-якої дитини досить суттєвий виклик. Тому мені довелося певний період навіть відвідувати уроки, адже учителі скаржилися, що у цьому класі неможливо проводити заняття через погану дисципліну на заняттях. Перебуваючи на цих уроках, я не помічав суттєвих порушень дисципліни. Але, як пояснювали учителі, саме через мою присутність учні вели себе зразково. Син поступово вирівняв навчання, а вже в одинадцятому класі став отримувати кращі оцінки. Це не пройшло повз увагу окремих «крутих» однокласників, які почали вимагати робити для них завдання, особливо під час контрольних робіт. Склалася дивна ситуація: поточні оцінки сина були непоганими, а контрольні — низькими. Коли я почав вимагати пояснень, син зізнався, що змушений «допомагати» окремим однокласникам, а потім, якщо залишається час, виконувати свої завдання. Я категорично заборонив йому таку «волонтерську допомогу».
Результат, як кажуть, «налицо». 05 грудня 2012 року на початку другого уроку, учитель геометрії вийшла на декілька хвилин до учительської по журнал. У цей час один із однокласників почав обговорювати у знущальній формі особисте життя мого сина, на що той відповів, що не його «собаче діло», як він тратить свої карманні кошти. Не заперечую, що сказано було це доволі грубо, але реакція була зовсім неадекватною — сина загнали у куток і почали бити. У цей час інші учні спокійно спостерігали дійство, до того часу, поки це не припинив один із товаришів по Зачепилівці, однокласник Діма. Син лише ухилявся від ударів, які сипалися один за одним, але два удари в голову таки пропустив. Після цього учителька відправила його самого, без супроводу, до медпункту. Але ж будь-які удари в голову є небезпечними і могли привести до втрати свідомості! Отака відповідальність учителя.
Як тільки я отримав повідомлення від сина, одразу пригадалося, як півроку тому того ж Діму — друга мого сина — побили у школі до струсу мозку. А він — набагато міцніший хлопець. А потім згадав про зламану ключицю учня 9-го класу. Це взагалі було кілька тижнів тому… Але слава Богу, коли відвіз дитину до лікарні і медики обстежили його стан здоров’я, приводів до хвилювання стало менше.
Але тільки на перший час. Що робити із подальшим перебуванням у цьому закладі? Невже прийдеться знову сидіти на уроках та зустрічати сина після навчання? Рішення прийшло майже одразу — подзвонив своєму колезі і вже через кілька хвилин мене прийняв директор однієї із сусідніх шкіл. Він радо погодився допомогти та прийняти сина на навчання, не зважаючи на те, що до закінчення школи залишилося менше півроку.
У п’ятницю, 7-го грудня, дружина відвідала Новосанжарський НВК, подала заяву про переведення сина до іншого навчального закладу та взяла обхідний лист. При цьому їй дуже настійливо пропонували зустрітися з директором. За її словами, краще б вона цього не робила. Адже першою фразою Миколи Решетила було: «Ви зобов’язані були зустрітися зі мною!» Отакої! Протягом трьох днів директор не зміг навіть зробити дзвінка колишньому колезі і спробувати хоч у якійсь мірі пояснити: чому він та колектив, який він очолює, не можуть виконувати свої зобов’язання стосовно захисту дітей та молоді від будь-яких форм фізичного або психічного насильства (ст. 56 Закону України «Про освіту»). Не зважаючи на те, що знав він про цю подію одразу, адже я привів сина до відділу освіти і продемонстрував заступнику начальника відділу Тамарі Кусайко результати «виховання» у цьому закладі.
Очевидно, що сказати нічого. Але є перевірена часом процедура — звинуватити потерпілого, здійснити тиск на батьків, учителів та учнів, зібрати пояснення, згідно яких саме мій син став ініціатором бійки. Адже він матом (за поясненнями однокласників) образив свого товариша, тому за це і отримав «по морді». Виходить, що він сам був винен у тому, що його побили! Усе це вилилося на мою дружину, яка вийшла із кабінету директора у ступорі від нахабства, яке не мало ніяких меж. Як призналася мені через кілька годин, відчувала себе зганьбленою, адже не змогла одразу навіть знайти слів для адекватної відповіді. І почувалася так, наче це її син побив іншу дитину.
На жаль, мені ця риса характеру Миколи Івановича дуже знайома. Тому я зовсім не дивуюся, що він завжди виходить «сухим із води», адже очолює заклад понад 22 роки. Дивує інше: у такому поважному віці (давно за шістдесят!) людині потрібно підводити підсумки життя, виховувати та ростити онуків, зробити щось і для себе — потрібно ж відпочити. Так ні, нинішній директор, як і багато з учителів, з усіх сил чіпляється за саму можливість ще трохи попрацювати. Але ж не те здоров’я, не ті можливості реагувати на виклики сучасного жорстокого світу. Я давно знаю Миколу Івановича як м’яку, добру людину, що не може жорстко реагувати на вияви насильства серед учнів, грубі порушення трудової дисципліни членами трудового колективу тощо.
Окрім того вражає бездіяльність органів управління освітою, в першу чергу відділу освіти Новосанжарської РДА. Напевно, назрів час, що принаймі у такому закладі, як Новосанжарський НВК, необхідно встановити жорсткий режим відповідальності керівника не лише за навчальний процес, але і за умови перебування учнів у школі. Можливо, саме для НВК — лідера освітньої галузі району, як виключення, ввести призначення керівництва саме на умовах трудового контракту. У ньому чітко встановити обов’язки керівництва, від яких у першу чергу залежить збереження життя та здоров’я дітей. Районній раді як засновнику закладу вкрай необхідно у найближчий час прийняти відповідні рішення та внести зміни до Статуту НВК.
Згідно із Конституцією України (254 к/96-ВР), ст. 60, Закону України «Про освіту», ст. 17, Цивільного кодексу України, я, Заріцький Михайло Андрійович, батько, звертаюся за захистом цивільного права та інтересів мого сина, Заріцького Василя Михайловича, до Новосанжарської районної державної адміністрації та Новосанжарської районної ради.
Відповідно до обставин, які склалися, мій син отримав фізичні знущання та травму, змушений змінити звичне оточуюче середовище, навчальний заклад, втратив можливість продовжувати начання на підготовчих курсах Полтавського Національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка, чим зазнав моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав через невиконання своїх обов’язків педагогічним колективом та керівництвом Новосанжарського НВК.
При відсутності дієвих заходів змушений буду звернутися до суду про притягення винних у бездіяльності посадових та службових осіб та відшкодування моральних та матеріальних збитків, завданих моїй сім’ї (ст. 17 Цивільного кодексу України).
Звертаюся до тих батьків, які не змогли відстояти права своїх дітей, яким завдана моральна шкода у цьому закладі, із пропозицією приєднатися до мене. Тільки коли ми разом візьмемося до справи, лише тоді можна бути впевненими в тому, що винні понесуть адекватне покарання, а наші діти зможуть безпечно навчатися. Мобільний телефон для контактів: (066)463-61-75.
