Пам’ятаєте, у Середні віки було таке поняття як «індульгенція»? Саме вона давала змогу будь-якому грабіжнику, убивці або іншому порушнику закону, здійснивши злочин, заплатити церкві за прощення цього гріха (ступінь тяжкості визначав ціну) і спокійно спати, точно знаючи, що рай йому гарантований.
Ця тема не втратила своєї актуальності і зараз. Якщо є гроші (точніше, великі гроші), тоді можна все! Але нечесне збагачення звичайних людей — це окреме питання. Особливо сумно спостерігати таке у представників церкви, для яких користолюбство є більшим гріхом, ніж для мирських людей. Якщо ви дивитесь новини і читаєте газети, то не помічати цього просто неможливо. Постійно з’являються повідомлення то про патріарший годинник, вартістю кілька десятків тисяч зелених, то про зовсім недешеві марки автомобілів, на яких їздять високі й не дуже церковні чини. Таких прикладів багато, але вони відчутно не зачіпають життя звичайних людей. Часто це просто «картинки з телевізора». Нещодавно довелося зіткнутись із таким прикладом сріблолюбства пастирів наших душ особисто.
Похорон моєї тітки у Сімферополі. Кладовище знаходиться в дуже гарній місцині, на пагорбі, оточеному хвойним лісом. Високий ясний простір, у якому, здається, дзвенить сум пізньої осені. Галька у переритій землі.
Стоїть труна з небіжчицею, навколо засмучені рідні. Від своєї машини-іномарки підходить священик. Нічого незвичайного. Але потім у мене (та й не лише в мене), як називається, щелепа відвисла. Батюшка почав робити інвентаризацію вмісту труни: «Так, вєнчік єсть.» (Це така паперова стрічка з ликами святих, що кладеться на чоло померлого). Заглядає під покривало, у яке загорнуте тіло, голосно коментуючи наявність атрибутів похорону. Складається враження, що священик робить обшук. Невже він сподівається знайти квиток до раю? «А гдє саван?!». Ті, хто готував небіжчицю до поховання, переглядаються: тіло ж покрите. «Ето покривало, а гдє саван? Забилі? Ну, нічєво, у меня єсть». Померлу перевкривають. Виявляється, саван — це шматок дешевої тканини з надрукованими на ньому уривками з Біблії. Скільки вже коштував той саван, я не цікавилась, але чомусь упевнена на 100 %, що безкоштовним він не був.
Після відспівування священик суворо запитує: «Покойніца вєрующая била? В церковь ходіла?». І починає лікбез присутнім: «Якщо не будете ходити до церкви, регулярно сповідуватися і причащатися (всі «дрібниці», по замовчуванню, платні), то вам прямий шлях до пекла». Церква навіть надає послуги виїзду до вашого дому (очевидно, тоді тариф вищий). Реклама перед заплаканою ріднею тривала не менше десяти хвилин.
Можливо, поведінка священика пояснюється тим, що поховання там «поставлене на конвеєр»? Під час відспівування (!) за спинами людей три моторних молодика викопали ще дві могили, які, без сумніву, були використані за призначенням того ж дня. Людей там живе (і помирає) багато. Невже священик на такій роботі став товстошкірим?
А з іншого боку, кому ж бути еталоном доброти і безкорисливості, як не духовним наставникам, представникам того, хто сказав: «Бог — це любов»? Але ж любов до ближніх, а не до грошей чи влади. Невже настільки важливі такі дрібниці як «вєнчік» та саван? Чи відмовився б священик виконувати обряд без них? Хіба Бог не прийме душу померлого, якщо його тіло не вкрите саваном?
Дуже сумніваюсь, що сам священик сумлінно виконує 10 заповідей. Такі випадки тільки підтверджуватимуть мою думку, що церква, насамперед, — організація з витягування грошей, а не зі спасіння душ наших.
