У редакцію принесли аудіозапис. Учні одного з кобеляцьких навчальних закладів записали на диктофон у мобільному телефоні виховну бесіду, яку проводила з ними вчителька. Розмова відбулась під час класної години. А мова йшла про всім відомий процес, який називається ремонт класу. Точніше, говорили про збір коштів на цей самий ремонт. А ще конкретніше, про учнів, батьки яких не здали гроші. Це дуже обурило педагога. І вона емоційно розпікала учнів, навіть назвавши їх паразитами. Мовляв, чому одні здають, а інші відмовляються. Батьківський комітет вирішив, отже, усі повинні платити.
Інший аргумент педагога: освіту недостатньо фінансують. І гроші на ремонт закладів здають починаючи з дитсадка і закінчуючи університетом.
Один із учнів спробував несміливо зауважити: «Так із батьками і говоріть. Ми тут до чого, ми грошей ще не заробляємо». Безумовно, ні з ким із батьків-відказників педагог після цього не говорила. Адже знає, що вони праві. Люди заплатили податки. І все, крапка. А здавати гроші на всі інші цілі — це їх право, але не обов’язок. І ніякий батьківський комітет, тим більше дирекція школи чи відділу освіти, примусити їх до цього не можуть.
У даному випадку вчителька застосувала примус колової поруки. Він залишився у нас ще з часів російського середньовіччя. Це коли податки збирали з усієї общини. І люди платили навіть за тих, кому нічого дати. Але в Росії цей принцип був узаконений. У нас — ні. Закону немає, але свідомість не змінюється. До речі, принцип колової поруки застосовували і під час розстрілів. Стріляли кілька чоловік і кожен тішив себе думкою, що вбив людину не він.
Чомусь згадалася інша історія з нашого недалекого минулого. Її розповіла жителька села Кірове. Було це в сумнозвісному 1932-ому році. Місцеві активісти ходили по хатах селян і забирали у них збіжжя. Брали не лише зерно, а все, що можна з’їсти. І от в оселю прийшли ці активісти. Забрали все. У сараї залишилась лише величезна діжка з солоними огірками. Запопадливі продзаготівці спробували її перекинути. Але не вийшло, заважка діжка виявилась. Тоді один, найвідданіший, а можливо — «найвинахідливіший», заліз у неї, зняв штани і справив нужду прямо у розсіл з огірками. Логіка зрозуміла: нехай іншим гірше буде.
Ті часи минули. Але традиції залишилися. Свідомість не змінилась. І будьте певні, якщо партія скаже, нові комсомольці знайдуться. А щодо недостатності фінансування. Вибачте, але ця теза — від лукавого. Згідно з офіційними даними, у цьому році з держбюджету витратили 2,5 мільярди гривень на поїзди «Хюндай». Але ж то — партія і правітєльство. Їх попробуй дожени та пхни. Легше ж слабшого нагнути. А при нагоді — і в діжку нагадити.
