Для мене поява статті у газеті «ЕХО» від 21.12 2012 року була очікувана. Але її зміст дає підстави говорити про те, що цими колишніми колегами є одна або дві особи, наближені до директора. Знаючи Миколу Решетила, не сумнівався в тому, що реакція на мою публікацію буде, і буде брудною. Але того, що це буде анонімка, не чекав. І це не дивно, зважаючи на стиль, об’єктивність та «педагогічність» цього матеріалу. Складається враження, що педагоги не вважають цей випадок такою надзвичайною подією, просто нікчемний інцидент, про який не варто і говорити, а ось про «священних корів» — це так, це серйозно. Мою статтю розбирали просто «по кісточках», і не зважаючи, що у своїй публікації я жодним словом не образив жодного педагога, в тому числі і директора, моє життя та трудову діяльність «прошерстили» добряче, очевидно щоб у інших не було бажання захищати свою дитину.
У публікації намагався звернути увагу влади та громадськості на проблему насилля у шкільному та молодіжному середовищі, на які суспільство реагує дуже мляво, щоб не сказати, що ніяк не реагує. Натомість отримав від «колег» купу бруду. Дуже сумно, що замість самокритичного ставлення до публікації, автори не звернули увагу, як її сприймуть «пересічні» українці. Можу лише сказати, що протягом усього часу з моменту виходу моєї статті більшість із людей, з якими довелось поспілкуватися, в тому числі і педагогів, мали такі або подібні проблеми зі своїми дітьми чи онуками саме у Новосанжарському НВК.
І у цьому вина не лише керівництва, але і педколективу, а також самих батьків, які усуваються від виховання своїх дітей, перекладаючи це на школу.
Очевидно, що простіше заплатити і отримати відповідні оцінки, а далі «нехай хоч трава не росте».
Ми повинні зрозуміти, що наші діти стають жертвами батьківського бачення їх благополуччя, причому жертвами у повному розумінні цього слова. Оцінки, грамоти, медалі, престижна освіта і в результаті … щастя? Щаслива та дитина, яку люблять власні батьки, поважають однокласники та товариші незалежно від їх умінь, навичок та оцінок.
До речі, щодо прагнення батьків віддати дитину саме до Нових Санжар. Чомусь замовчують той факт, що частина дітей, які прийшли навчатися до НВК з інших шкіл, після 10 класу ідуть поступати в інші заклади із свідоцтвами про закінчення 9 класів. Очевидно, новосанжарські педагоги вважають себе найбільш передовими, освіченими та високопрофесійними. Можу вас розчарувати, серед сільських учителів, які не мають ваших звань та регалій, є багато справжніх педагогів-професіоналів, які не забули, що саме вони служать народу, а не навпаки. Можна скільки завгодно використовувати новітні методики та програми, але коли в серці учителя відсутній отой знаменитий «вогник», який робить з учителя - ПЕДАГОГА, діти з часом стають лише досадною перешкодою на шляху отримання заробітної плати, усе перетворюється у банальне «викачування» коштів із батьків, то про яку педагогіку може іти мова?
Американці вважають, що учитель, який пропрацював понад десять років у муніципальній школі, заслуговує на пенсію, адже це дуже важка і невдячна праця. Самі американські учителі з гумором кажуть, що такий учитель не має права давати показання в суді, адже не зовсім відповідає за себе. А ми хвалимося тим, що 24 педагоги-пенсіонери, не зважаючи на свій стан здоров’я, змушені працювати…
Усе вирішують кадри. Цей знаменитий вираз, який протягом усієї історії приписували собі багато політиків, говорить про те, що відповідати потрібно за все, у тому числі й за байдуже ставлення до виховання дітей, яке прирівнюється до бездіяльності і є злочином, якщо в наслідок цього наноситься шкода дитині. Адже при цьому страждає і все суспільство. За все потрібно відповідати…
