Час стирає відбитки буденності на сходинках вічності, але він невладний над справжньою величчю. І чим далі від нас в історію відходять сторінки з життя наших прабатьків, тим яскравіше постає перед нами, тим ціннішими видаються будь-які найдрібніші відомості про народ, про те чим він жив колись і чим дихає зараз.
Свято, обряд, родина — ці слова в наш час, на жаль, втрачають своє значення. Із плином часу нащадки забувають неповторні й самобутні традиції українського народу, своїх пращурів. Але на сучасному етапі розвитку нашого суспільства починають якоюсь мірою відроджуватися деякі народні святкові звичаї. Навіть якщо на перший погляд у них немає нічого особливого, залучившись до таїнств, кожна людина відчуває, що від них віє магією рідної землі. Це бальзам для душі, який надає сил і наснаги.
За своєю структурою свята та обряди — не тільки форма дозвілля. У них закодовані всі найосновніші етнопсихічні, психологічні й етичні геноформи. Засвоюючи їх з раннього віку за допомогою обрядодій формуються не тільки стереотипні дійства, але й світоглядні структури. Народний досвід виробив цілу систему таких кодових форм. Їхні початки закладені ще в колискових піснях. Тут елементи і поетичного світогляду, і шанобливе ставлення до людини та природи, першоабетка математичного мислення, вшанівок до праці, лицарства, працелюбства, історичного родоводу.
Якщо через обрядовість у побутове життя міцно входили і закріплювалися традиції, то обряди, у свою чергу, формувалися за допомогою свят. «Празник» — саме так називають українці великі народні свята. Слово це особливе, надмірно магічне і не до кінця розгадане. У постійному протиборстві ми якось обійшли глибоку сутність цього феноменального явища і тільки тепер починаємо усвідомлювати живосилля родовідних «празників», їх духовну правооснову. Саме їм належить пріоритет у всій системі духовного життя. Будь-який «празник» не існував сам по собі, він обростав цілою вервечкою допоміжних дійств. Візьмемо, як приклад, новорічну святковість. Із нею безпосередньо пов'язуються колядки й щедрівки, вертепні та маланкові вистави, засівання збіжжя осель, обряди з кутею, дідухом, романтичні ворожіння тощо. Чи, скажімо, великодні дні, які опоетизували дійства з виготовленням крашанок, у цю пору починали водити весняні хороводи.
Практично будь-яке свято мало свою, характерну лише для нього обрядову структуру. У грудневому циклі, коли в селян, особливо молоді, було вдосталь вільного часу, відповідно опрактиковано і найбільше «празників»: Андрія з калитою, Варвари з пирхунами, Миколи з почастушками дітвори, Наума — покровителя науки і знань, власне, обряду, пов'язаного з початком навчання. Відтак кожне свято мало свій обрядовий фон, який надав йому оригінальності й неповторності. «Празники» не тільки акумулювали традиційні обряди, але й регулювали циклічність, були своєрідною календарною структурою духовного життя людини, його етнокодом.
Яким би тяжким не було повсякдення, але за допомогою свят народ самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. У святковій структурі якнайдовше зберігається етнічне коріння нації, від якого постійно відростають нові й нові пагони самооновлення та самозбереження.
Сьогодні, коли ми прагнемо повернути народові його ж історичні цінності, не можна оминути такий важливий пласт духовної культури, як свята та обряди. Щоб очиститись від кон'юктурщини, шаблонності, закомплексованості та бездуховності, маємо оживити наші грішні душі свяченою водою національних традицій. Для цього потрібно, щоб до кожної оселі прийшли «празникові» святвечори й зайняли належне їх місце — за покутем родинного столу.
