Забезпечення населення якісною питною водою дійсно актуальне питання для кожної громади. А надто для села Бутенки, де у спадок дісталися і функціонують зараз нафтобаза, асфальтобетонний завод, склади сільгоспхімії та залізниця. Наслідками їхньої діяльності є непридатна для споживання вода в місцевих колодязях.
Дійсно, після розпаду колгоспів і інших організацій були занедбані свердловини з водогонами, що будувалися у 60-х роках минулого сторіччя. Так як гостро постала проблема з забрудненням колодязної води, а місцева влада нічого не робила для того, щоб відновити артезіанські свердловини, люди почали об’єднуватися в кооперативи, щоб відновити водопостачання. І за власний кошт, а це сотні тисяч гривень, реконструювали частину свердловин, а в найбільш занедбаних ділянках пробурили нові, заключивши договір з галещанською бурильною організацією. Проклавши трубопроводи до власних осель, декілька років люди були щасливі з того, що якість не тільки води, а й життя набагато покращилися.
На утримання водогонів селяни робили внески від 5-7 гривень з людини (сплачували за електроенергію та поточний ремонт) і цих коштів вистачало в повному обсязі. Деякі громади купили навіть насоси про всяк випадок. Жителі Бережнівки діяли в межах закону, бо отримали старі башти по розпаюванню КСП «Заповіт», на що є відповідні документи датовані 2003 р. Одна башта (головна магістраль) з водогоном знаходиться у поганому, але робочому стані (побудована у 80-х роках за кошти КСП «Здобуток», а розгалуження за кошти громадян), по суті є власністю громади с. Стрюки. А останню башту було придбано у заготконтори, на що є теж відповідні документи.
Так населення с. Бутенки та с.Бережнівки користувалося якісною водою до грудня 2012 р., доки не прочитали в газеті «Колос» оголошення про нові тарифи на водопостачання комунальним підприємством «Бутенківське». Парадокс ситуації полягає в тому, що послуги хоче надавати підприємство, яке незаконно заволоділо нашим майном і не має відповідних комунікацій для надання цих послуг, без договорів між споживачами та підприємством. Та і, узагалі, кому потрібні ці послуги окрім засновника та директора, адже створення комунального підприємства ніяких змін не принесло, окрім підвищення тарифів на воду в кілька разів.
Обурені люди почали вимагати пояснень у сільського голови М. В. Скрильника, який є головним організатором комунального підприємства. Не з першої спроби громаді вдалося зустрітися з головою сільської ради. Депутати, узагалі, просто втекли від людей. На нашу вимогу чітких пояснень (чому саме комунгосп повинен надавати дані послуги і звідки такі тарифи на воду) не було. Головний аргумент Скрильника: «У нас немає іншого шляху і ми однаково опинимося у комунгоспі». Ознайомитися з документами, зробити копії нам (уповноваженим від своїх громад) було відмовлено. Тому ми теж звернулися за допомогою до досвідченого юриста у справам ЖКГ. Він чітко пояснив, що на підставі ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання» ці послуги можуть надавати підприємства на основі таких документів: дозвіл на спеціальне водокористування; ліцензія на господарську діяльність з водопостачання та з водовідведення; технічного проекту на розміщення водопровідних мереж, споруд та устаткування, погодженого і затвердженого в установленому порядку; сертифікату відповідності та висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи.Та не тільки комунальні підприємства, а й інші організації, фермери, підприємці, що є юридичними особами. І здавалося б ми могли вирішити проблему, бо свої послуги для отримання ліцензії і дозвольних документів нам запропонував місцевий підприємець. Він переймається долею людей і пропонує допомогу не з метою наживи, а для того, щоб вартість води залишилася незмінною. Та сільський голова настійливо наголошує, що робить добро для людей. А сам, окрім головного болю, не отримує нічогісінько.
А ми порахували, скільки ж коштуватиме «головний біль» сільського голови або «добро» для людей тільки за січень місяць 2013 року — 29 280 гривень плюс корови, коні, свині, качки, кури і т. д. За кошти, сплачені споживачами за живність, комунальному підприємству вистачить заплатити за електроенергію, зарплату І. П. Мостовому (чи то як громадському інспектору, чи то як директору комунального підприємства), зарплату бухгалтеру (читай сільському бібліотекару) А. П. Шульзі. Отже, 29 280 гривень залишаються цілими. А за рік «головний біль» округлиться до 351 360 гривень чистого прибутку. І про які дотації від держави, а тим більше з бюджету сільської ради, йдеться?
То чи то є «добро», чи легкий спосіб наживи? А відповідно до статті 7 ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання» держава зобов’язана забезпечити кожну людину питною водою нормативної якості і припинити водопостачання питної води ніхто і ні за яких умов не має права.
