У понеділок по телеканалу «Україна» показали чергове шоу, яке було присвячене темі насильства в сім’ї. І ґрунтувалось на страшних подіях у Кобеляках, що відбулися в минулому році. Тоді молодий чоловік убив свою дружину й завдав кілька ножових поранень її сестрі та мамі.
Зізнаюся чесно, дуже не люблю подібні шоу. Вони злі. Вони, як і сучасні українські теленовини вкупі з битвами екстрасенсів, побудовані на злі, на чужому горі, на мракобіссі й шарлатанстві. Нібито вони мають комусь допомагати. Нібито… А насправді все це перетворюється у смакування людського нещастя, у привселюдне встромляння пальців у рани людської душі.
Знаю і розумію навіщо все це робиться. Відомо ж, що ніщо так не відволікає від вирішення власних проблем, як споглядання проблем інших. І знаю, що показувати зло, писати та знімати про нього, набагато легше, аніж про добро. Ручка ніби сама стелиться по паперу, пальці біжать по клавіатурі, у голову приходять потрібні слова. І продавати зло інформаційне легше і вигідніше. Це, як наркотики. Покупці зажди знайдуться і дадуть хорошу ціну.
Шоу про Кобеляки виправдало найгірші сподівання. Знову на сцені посадили нещасних, доведених до розпачу власним горем, людей. Натравили їх один на одного, дали змогу вихлюпнути негативні емоції, сказати злі слова, пред’явити чергову порцію обвинувачень і докорів.
Дивився це шоу лише через те, що напросився на його перегляд товариш. Дивився і думав: «А навіщо все це? Комусь від цього шоу стало легше? Дівчина воскресла чи хлопця випустили з тюрми? Чи експерти пояснили, як запобігти подібним трагедіям?». Ні і ще раз ні! У залі не знайшлося жодної по-справжньому мудрої і світлої людини, яка б розрадила нещасних. І пояснила, що зло вже торжествувало. А вироки, як на небі, так і на землі, уже винесені. І їх не зміниш участю в телевізійному шоу. А коло зла можна розімкнути лише добром і любов’ю. І нічим більше. Всього цього в шоу не було. Таку людину не запрошували.
Єдиним виправданням усього цього дійства можуть стати хіба що його останні секунди. Це коли в залу завели маленьку дитину, доньку отих нещасних хлопця і дівчини. Дитину дали в руки одній бабусі. А вона посиділа там трішки і пішла до іншої. Дитина не розуміє, що в неї вже немає мами, вона не знає, що таке вбивство, горе і смерть. Але вона відчуває, що її люблять. І любить сама. Можливо, вона і є отим єдиним промінчиком сонця у безпросвітному горі, отим добром, яке розімкне коло зла. Вона без слів каже: «Любіть мене і пробачте один одному».
