16-го лютого у Сухій Маячці зустрічають весну: із варениками та піснями, неспалимою «кризою» і надзвичайно потішними конкурсами.
Близько одинадцятої ранку на площі перед сухомаячківським клубом збирається кілька сотень чоловік. Тут і місцеві жителі, і учасники художньої самодіяльності з різних сіл, і приїжджі гості з Нових Санжар та інших куточків району. Напевно, що серед них є і сусіди з Кобеляцького району. Адже від Сухої Маячки до Червоних Квітів чи Чапаєвого — рукою подати.
Доки біля мікрофону символічна Зима передає свої повноваження Весні, на площі все більшає і більшає людей. Вони весело вітаються один з одним, розпитують про справи й діляться враженнями від уже побаченого. Зокрема, хтось звертає увагу, що у підготовленому для підпалення кострі лежать мішки з старими-добрими знайомими — «Кризою», «Безробіттям» та «Корупцією».
— Що ж вони ніяк не згорять? — сумовито запитує один із чоловіків. — Кожен рік палять, а їх тільки більшає…
У цей час Весна, яка вступає в свої права, посипає землю зерном. І пропонує запалити багаття, у якому має згоріти все, що заважає українському народові жити багато, радісно й щасливо. Два козаки з рядів працівників культури підносять до дрівець запалені смолоскипи. Далі відбуваються досить цікаві події. Спочатку вже з запаленого багаття випадає «Корупція». Одному з козаків доводиться підіймати її та вкидати назад до вогню. Символічно. Потім не менш цікаво розгортаються події навколо мішка з «Кризою». Усе багаття вже яскраво горить, у ньому згорають «Корупція» та «Безробіття». А от «Криза», яку почепили з надвітряної сторони, усе ніяк не хоче загоратись. Тоді один із працівників культури бере смолоскип і буквально підсмажує мішок із цієї бідою. Тільки тоді вона займається яскравим полум’ям. Так, боротися навіть із символами українських негараздів виявляється справою нелегкою. Що вже казати про те, щоб їх реально знищити в українському суспільстві!
Після спалення мішків із українськими бідами до мікрофону запрошують районних керівників. І вручають їм традиційні хліб та сіль.
Голова райдержадміністрації Сергій Шовкопляс, який вітає численних гостей свята, розповідає, що Суху Маячку невипадково обрали місцем для проведення свята зустрічі весни. Адже влітку, зокрема, на це село прийшовся удар стихії, коли людям порозкривало хати, потурляло на сараї дерева і вибивало градом городину.
— Тоді навколо Сухої Маячки стояли поля з чорною ріллею! — пригадує Сергій Шовкопляс. — Люди зазнали великої біди. Тому ми, продовжуючи практику проведення свят у різних куточках Новосанжарщини, вирішили організувати районний захід саме на цій землі!
Із світлих облич місцевих селян можна зрозуміти, що влаштуванням у них такого свята вони надзвичайно задоволені. Коли ще у Суху Маячку з’їдуться стільки творчих колективів, коли ще тут проведуть таку кількість конкурсів, від яких підіймається настрій і з’являються щирі усмішки? Для селян такі свята — чи не єдина можливість подивитись на людей і показати себе. Тому і йдуть на зустріч весни і старі, і малі. Старі — щоб подивитись та обговорити побачене, а малі — щоб взяти участь у конкурсах та разом повеселитися.
Послухавши привітання керівників, люди розходяться у різні сторони майдану. Хтось — послухати концерт самодіяльних артистів, хтось — поспостерігати за конкурсами, а хтось, що гріха таїти, уже влаштовується за столиками для неофіційної, так би мовити, частини святкування.
Значна частина гостей збирається біля вкопаного в землю стовпа. Тут проводять конкурс для найсміливіших. Для того, щоб отримати подарунок, потрібно вилізти вгору по абсолютно гладесенькому стовпу й зірвати з його верхівки згорнутий папірець із назвою призу. У натовпі одразу ж знаходиться кілька добровольців, які бажають випробувати силу своїх рук та ніг, — переважно молоді хлопці. Один із них скидає куртку, охоплює стовп руками й ногами та починає лізти вгору. Знизу його підтримують земляки.
— Підошвами, підошвами впирайся!
— Рукава закачай! Закачай рукава! Шоб руки не скользили!
Утім, і без сторонніх порад хлопчина дістається вершини стовпа, зриває папірець і з’їжджає вниз. Його вітають веселими вигуками на знак підтримки. Натхненний прикладом земляка до стовпа підходить інший юнак. Високо підстрибує, охоплює стовбур руками й починає просуватися вгору. Але одразу ж з’їжджає вниз. Його також «підбадьорюють» знизу.
— Не газуй! Резину поміняй! — регочуть дядьки, які стоять унизу.
Хлопчина добирається до середини стовпа, потім безсило спускається вниз.
— Слабий! — констатує сумовито й іде геть від заважкого для нього конкурсу.
Інші сміливці виявляються вправнішими і до верхівки долазять досить упевнено. Потім із радісними усмішками отримують призи від організаторів.
Від стовпа більшість глядачів переходить до імпровізованої сцени, навпроти якої проходять спортивні конкурси. Там місцеві та заїжджі силачі підіймають гирі та тягають канат. Але найбільше розважають публіку веселі конкурси, до участі в яких організатори запрошують усіх бажаючих. Спочатку глядачі весело підбадьорюють двох хлопчаків, які на швидкість поїдають вареники. У парубків від старанності очі робляться великими, а роти відмовляються вміщати поспіхом запхану смакоту. До речі, того дня варениками смакують не лише учасники конкурсу, але й усі гості свята. Адже господарі, під пильним наглядом сільського голови Івана Чечеля, готують близько трьох тисяч вареників, які роздають усім бажаючим безкоштовно. Так само частують і смачнючою кашею. І лише горілку та шашлик доводиться купувати за гроші.
Поївши безкоштовних вареників та розігрівшись біля пляшок із спиртовмісними напоями, гості свята весело пританцьовують під Вєрку Сердючку. І просто-таки заливаються сміхом, споглядаючи чергові веселі конкурси. У одному з них учасниці (виходять чомусь самі жінки), танцюючи, передають по колу коробку з одягом. Та, на якій зупиняється музика, має витягати з коробки і одягати на себе різні предмети жіночого туалету. Таким чином, після кількох музичних зупинок у колі танцюють жіночки, у яких поверх шуб надягнуті еротичні комбінації або сексуальні майки. У всіх оточуючих, а особливо, у самих учасниць конкурсу, такі наряди викликають регіт. Після закінчення конкурсу жіночки у своїх фантасмагоричних костюмах весело позують для кореспондента «ЕХО».
Ми їдемо з Сухої Маячки близько другої години. Біля клубу все ще співають художні колективи. А гості свята продовжують веселитися та грітися танцями і не лише.
Після таких свят дещо по-іншому дивишся на різні речі. І розумієш: як би не ображалися жителі Нових Санжар на владу за те, що районні свята перенесли «на села», але там (у Сухій Маячці, Малому Кобелячкові, Шедієвому чи Нехворощі) їх чекають більше. Просто тому, що люди не такі розбалувані увагою та численними заходами. І для них кожен такий захід — справді велике свято.
