У неділю зателефонував товариш із Полтави. Сказав, що приїхав у Кобеляки і хоче зустрітися. Зустрілися. Товариш задав одне просте запитання: «А Дімі Рибці, глухому хлопчику, гроші ще потрібні?» А потім пояснив: «Прочитав ще в минулому році про його біду, хотів допомогти, замотався, так і не встиг. А оце згадав».
Дізнавшись, що слух хлопчику вже повернули, чоловік все ж вирішив: «Візьми дев’ятсот гривень, передай сім’ї. Думаю, ці гроші їм знадобляться». Прощаючись, сказав: «Бо все ми спішимо, все якісь справи вирішуємо. А зробити добре забуваємо».
Це дійсно так. Поспішаємо, забуваємо, не чуємо. Є пісня-притча про це. У ній мова йде про чоловіка, який здійснив свою давню і заповітну мрію. Він дуже хотів купити чорний автомобіль. Довго збирав на нього гроші, десь «крутився», економив. І ось, нарешті, зібрав необхідну суму і купив омріяну машину.
Щастю чоловіка не було меж. Він не їхав, а буквально летів на новенькому автомобілі. Життя вдалося! Двигун працює як годинник, гума шелестить по асфальту, грає музика. Аж раптом із брязкотом розлітається скло і в салон улітає каменюка. Чоловік б’є по гальмах, умикає задню швидкість і їде, щоб знайти того, хто зробив таку капость. І бачить на узбіччі переляканого хлопчика. Чоловік кидається до нього, хапає за плечі, вимагає пояснень. А той, тремтячи, показує пальцем у кювет. Там лежить і тихенько щось шепче інший хлопчина.
— Він упав з велосипеда і поламав ноги, він не може йти, йому потрібно в лікарню, — пояснює його друг. — Поможіть.
— Я допоможу, відвезу. Але ж навіщо ти камінцями жбурляєшся? Не міг рукою махнути?
— Я махав і кричав, але Ви нічого не чули й не бачили. А друг, він же тільки шептати може…
Кожного дня ми (молоді, здорові, дужі, ділові й активні) кудись поспішаємо. Утілюємо в життя якісь мрії і наміри. Хтось мчить на автомобілі, хтось летить літаком, а хто їде на велосипеді. Один вирішує проблеми власного бізнесу, другий просто заробляє на хліб насущний, третій стурбований долею Батьківщини. І в цій гонці, у цьому шумі вітру в вухах, у гуркоті двигуна автомобіля чи літака, у шелестінні купюр у руках, ми не чуємо шепоту. А він лунає. Щодня, щогодини, щосекунди. Комусь дуже потрібна наша допомога. Але, щоб почути той шепіт, потрібно зупинитись, вимкнути мобільний телефон… І подумати, послухати, помолитись. А потім на хвилину забути про долю Батьківщини та проблеми бізнесу і провідати стареньку маму, подзвонити другові, допомогти нужденному і хворому.
…Зараз у реанімаційному відділенні обласної лікарні в тяжкому стані знаходиться семирічна Яночка Кисіль із Кобеляк. На її лікування терміново потрібні гроші. Щодня — тисяча, дві. Із рідних у дівчинки лише бабуся. Збір коштів для порятунку дитини вже почався. Їх можна перерахувати на банківську карточку бабусі Валентини Іллівни Кисіль № 4627 0878 1839 0496. Також гроші можна залишити в редакціях газети «ЕХО» чи «Колос». Співробітники «ЕХО» вже передали дівчинці тисячу гривень, «намеланкованих» під час свят. Майже по півтори тисячі гривень зібрали вчителі школи № 3 та робітники підприємства Олександра Бистрякова. У Полтаву кошти відвіз кобеляцький підприємець Геннадій Пронженко.
…Почуйте шепіт… Врятуйте дитину…
(на фото - Яна Кисіль)