Напередодні Дня захисника Вітчизни освітяни з різних шкіл району пригадали свою юність у чоботах, чергування на тумбочці та суворий армійський статут.
Свято для педагогів, які у різні роки ХХ століття служили в армії, влаштував райком профспілки працівників освіти. А головним ідеологом та ініціатором проведення такого чоловічого свята виступила його голова Валентина Кульчинська. Саме вона 22-го лютого зібрала вчителів із різних куточків району в актовому залі Новосанжарського БДЮТ. За спільним столом зустрілись колишні та нинішні директори шкіл, досвідчені та молодші педагоги. Ті, хто служив у 60-х та 90-их.
На початку зустрічі Валентина Кульчинська розповідає, що найстаршими і найзаслуженішими з педагогів є солдати Другої світової Микола Величко та Анатолій Іопа, які встигли не лише послужити Вітчизні, але і повоювати на фронтах Великої Вітчизняної.
Продовжуючи розповідь, Валентина Тихонівна звертає увагу чоловіків на велику карту. На ній червоними прапорцями позначені місця, де служили солдати — майбутні педагоги. Розкидані ті прапорці по всій території колишнього Радянського Союзу та за його межами. Служили майбутні педагоги не лише у різних місцях, але й у різних родах військ.
— Артисти і танкісти, десантники і артилеристи… Лише генералів немає серед вас! — посміхається Валентина Кульчинська. І пропонує чоловікам поглянути на екран. А там за допомогою проектора демонструють старі фотографії, з яких дивляться молоді, ще безвусі курсанти та солдати.
— О, це я в отпуску! — весело коментує хтось із педагогів. — Пилипович, а це ви?!
Потім Валентина Тихонівна по черзі називає кожного, хто сидить за столом, і розповідає про нього. Роки і місце служби, рід військ та отримані відзнаки. Часовий період охоплює проміжок від 50-х до 90-х років. Наймолодший з присутніх педагогів — Олександр Кульчинський — служив уже у двох арміях — радянській та українській. Щодо географії, то легше назвати місця, де не служили новосанжарці. А були вони майже скрізь — Мурманськ і Усурійськ, Каунас і Кишинів, Чехословаччина і Польша, Німеччина та Угорщина.
За півтори години педагоги, більшість з яких уже має дорослих онуків, із теплотою і радістю пригадали свої армійські роки. Друзів, з якими не бачилися десятиліттями, місця, у яких не бували із часів служби. Згадали себе такими, якими вони були десять, двадцять, тридцять чи сорок років тому.
Звичайно ж, за таке свято усі педагоги були надзвичайно вдячні Валентині Тихонівні. А вона — усім їм за те, що їй було про кого розповідати із властивою їй теплотою та душевністю.
