Завтра 8 Березня. Свято. Та ще й цей номер «ЕХО» став непростим для людей, котрі в ньому працюють. Він ювілейний — п’ятисотий. Для маленької провінційної газети, започаткованої вже в незалежній Україні, це теж величезна подія, теж велике свято. І нібито й редакційну цього номера потрібно присвятити саме ювілею газети.
Але тема для редакційної вибрана інша. Її несподівано підказала наша читачка із невеличкого села Самарщина. Вона надіслала в редакцію листа. А в ньому вірші і невеличка розповідь про її маму. Лист надійшов трішки запізно аби його опублікувати в цьому номері. Але враження своє справив.
Жінка розповідає про жінку. Про свою маму. І все нібито в тій розповіді звичайне і навіть банальне. Тяжке і непросте життя, важка праця, самотужки збудована хата і підняті і випущені в доросле життя діти. Ніяких кар’єрних злетів, видатних досягнень, відзнак від партії та уряду.
Але все одно зачіпає за душу. Лист від початку до кінця насичений любов’ю і пам’яттю. І нехай мама нашої читачки була нібито невидатною і нічим непримітною людиною. Але то, якщо на перший погляд. Який не завжди буває правильним. Адже для авторки саме її мама є найвидатнішою і найголовнішою жінкою в її житті. І це — правильно. Тому що на життєвому шляху кожного із нас немає людини, яка б більш безкорисливо і віддано нас любила. І прощала, і терпіла біль, якого ми мимоволі їй завдаємо.
Завтра 8 Березня. Чоловіки побіжать, поїдуть, полетять до своїх жінок, щоб дарувати їм квіти і безліч потрібних і не надто, речей. Це, звичайно, добре, але знак уваги на 8 Березня — це якось не по-справжньому. Це як ходити в церкву, точніше, до церкви, до її подвір’я лише на Великдень і Водохреща. І жоден, навіть найкоштовніший подарунок, зроблений раз на рік, не замінить щоденної уваги і турботи.
Не чекайте 8 Березня. Подзвоніть мамі зараз. І робіть це щоденно. Вона ж вас любить.
