Десять років тому він вирішив організувати власний бізнес. І за порівняно невеликий час створив одне з кращих у області приватне видання. З нагоди виходу 500-го номеру тижневика ми взяли інтерв’ю в засновника та видавця газети Сергія Поповича.
Це інтерв’ю багато у чому незвичайне. Насамперед тим, що брали ми його в людини, яка звикла більше публікувати інтерв’ю, ніж спілкуватись із журналістами. Та й сам співрозмовник — людина незвичайна. Сергій Попович, не маючи ні великих статків, ні досвіду роботи у видавничому бізнесі, зумів заснувати газету, яка за десять років досягла десятитисячного тиражу. Про те, як вдалося у провінційному містечку буквально з нуля створити газету, Сергій Попович розповідає охоче і цікаво.
— Сергію Васильовичу, чому саме газета? Адже у тих-таки Кобеляках є багато більш реальних і менш ризикованих способів заснувати власну справу. Чому саме видавничий бізнес?
— Про власну справу я думав іще зі школи. Дивився, як живуть батьки, і думав, що я так ніколи не житиму. Пашуть з ранку до ночі, а прогодувати двох дітей невзмозі. Батько після роботи піде лишню копійку заробити і примовляє, щоб нікому не пробазікався, бо статтю «пришиють». Пам’ятаю, як плакала мама, коли стояла в черзі за м’ясом. Вона займала чергу о четвертій ранку, але поза чергою пролазили дядьки з галстуками, у яких були партквитки і нам після них лишалися маслаки. Потім пригадую, як у «Кулінарію» привозили морозиво. Доки ми велосипедами доїжджали, ці ж пузаті дядьки розбирали його ящиками і їхали на своїх службових «Волгах». Ще тоді мені неподобався такий світ, у якому щось дістається не тому хто працює, а лише обраним із посвідченнями. І незрозуміло за що вони мають переваги над іншими.
Тому я дуже радів перебудові та незалежності України. Хоч був іще по суті дитиною, але чомусь радів. І я побачив, що люди нарешті почали робити щось самі. У них з’явився вибір: або працювати на когось, або спробувати заснувати щось своє і заробляти гроші. Уже тоді я думав, що займатимуся лише тим, що мені подобатиметься. Варіантів щодо започаткування власної справи було багато. Пам’ятаю, думав, що буду розводити свиней, потім коптити і продавати м’ясо. Узагалі, як тільки на ринку з’являлася якась нова «ніша», мені хотілося спробувати її заповнити. Уже тоді я помітив, що мені непогано вдається визначати місця можливого вкладення інвестицій. Я, наприклад, бачив у центрі міста розвалюху і думав, що на цьому місці можна було б поставити кафе. І, що цікаво, кафе там дійсно з’являлося. Але не таке, яким його уявляв я. У своїй уяві я бачив якісніший «продукт».
Потім хотів займатися організацією служби таксі, влаштуванням дискотеки та інше. Так було до закінчення школи. Далі я пішов у армію. Там було багато вільного часу для роздумів. І я ним користувався. Твердо вирішив, що повернусь додому і чимось займусь.
Але чим? Стартового капіталу в мене не було, батько працював звичайним будівельником, мати — вихователькою у дитсадочку. Тому спочатку потрібно було заробити якісь гроші. Планував поїхати на північ Росії, потім вирішив підзаробити в Дніпропетровську. Але, зрештою, таки повернувся в Кобеляки. Займався різною роботою: був підсобником, двірником, сторожем, посередником «купи-продай». Заробляв якісь гроші, але морального задоволення не отримував. Хотілось чогось творчого, серйозного. Займаючись справами, я інколи подавав оголошення у газети — районний «Колос» та обласну «Жовту газету». І у мене виникло запитання: чому у нас немає такого видання, які є у Полтаві, Кременчуці чи Дніпропетровську? Так я вирішив заснувати газету.
— Але ж спеціальної освіти у вас, здається, не було? І найменшого досвіду також. Як молодому хлопцю, тільки-но після армії, вдалося самотужки запустити у світ друковане видання?
— Я багато займався самоосвітою. Шукав і читав усю доступну інформацію. Теоретично виходило, що для заснування і випуску газети, потрібно не так багато. Реєстрація, комп’ютер та знання. Але практично все виявилось набагато складнішим. Десь за три місяці я пройшов процес реєстрації. За гроші, зібрані на підробітках, купив потужний на той час комп’ютер, здається, за 700 доларів. На перших порах мені допомагав знайомий. Він скачав та встановив мені програму для верстки «PageMaker» і пообіцяв допомагати на правах компаньйона. На жаль, після перших же проблем він, як кажуть, відпав.
Назву газеті я придумав якось одразу. Інших варіантів, як таких, не було. Над назвою я довго не думав, мене більше турбувала якість газети, яка в мене вийде. Розумів, що у номері мають бути оголошення, якась корисна інформація для людей та телепрограма. Інтернету в мене тоді не було, флешки також. Тому, щоб знайти якусь цікаву інформацію, я сідав на автобус, їхав у Полтаву, там сидів у Інтернет-клубі і скидав усе знайдене на дискету. Яка потім у Кобеляках могла просто не відкритися…
Перший номер я пам’ятаю чудово. Це була газетка на чотири сторінки без телепрограми. Був кросворд, анекдоти, юридична консультація, таблиця зі служби зайнятості, яку я по дружбі взяв у одного знайомого, і було десятка два-три оголошень, половину з яких я придумав сам, щоб зацікавити людей. Решту я списав зі стовпів у Кобеляках.
Перші два номери вийшли великим тиражем у 2000 примірників. Їх я планував роздати безкоштовно на ринку і в центрі міста. Але і це виявилося великою проблемою. Не всі люди навіть безкоштовно хотіли брати газету. Тому частина накладу так і залишилася в мене. Великі перші тиражі «з’їли» майже увесь стартовий капітал. Тому, щоб видати наступний номер, довелося продати «восьмаку», яку ми купили раніше з братом моєї дружини. Отримані з продажу гроші пішли на газету. Тепер я друкував її маленькими накладами по 50-100 примірників. Із Полтави привозив автобусом. Спочатку розносив пішки, потім почав розвозити велосипедом. Перше платне «ЕХО» коштувало 35 копійок. Брали його неохоче: зі 100 штук могло повернутися 70-80. Витрати зростали, а прибутків не було видно і в найближчому майбутньому.
— Не було бажання кинути цю справу і закрити газету?
— Кілька разів виникали ситуації, коли про це доводилося задуматися. Справа в тому, що паралельно з «ЕХО» з’явилася газета міської ради «Панорама». Плюс у мене закінчувались гроші від продажу машини і випускати газету не лишалось за що. А ще мені зателефонували якісь люди і пригрозили, що подадуть до суду за оголошення, яке я просто списав зі стовпа. Тоді був такий переломний момент, коли все справді могло закінчитися.
— Як вдалося переконати читачів купувати ваше видання і, зрештою, довести його до прибутковості?
— Спочатку більшість людей, навіть серед моїх знайомих, були скептично налаштовані з приводу перспектив газети. Я почав думати над тим, що ж може привабити читачів. І зрозумів, що продаж номеру безпосередньо залежить від його наповнення. Без цього не буде ні тиражу, ні реклами. Так я почав пошуки журналіста. Тривали вони довго, кілька людей пробували в нас писати, але не приживалися. І лише через рік я запропонував писати в «ЕХО» Ігорю Філоненку, який на той час працював у «Панорамі».
Завдяки матеріалам Миколайовича газета стала «живіша», а тираж пішов угору. За півроку ми почали приймати передплату через пошту. За пару років обійшли по тиражу «Колос». Через чотири роки вперше вийшли на кольорі: спочатку на офсеті, потім на глянці. До речі, до того я думав, що для провінційних газет кольоровість — нереальна мрія. За кілька років ми дійшли до своєї межі в Кобеляцькому районі. І так як вже звикли постійно розвиватися, пішли далі на Нові Санжари, Царичанку та Козельщину. Зараз видання виходить тиражем близько 10 тисяч примірників і розповсюджується в чотирьох районах.
— «ЕХО» зробило Вас багатою людиною?
— Я не вважаю себе багатим, скоріше — забезпеченим. Перші роки ввесь отриманий прибуток одразу знову вкладався в газету. І лише у 2008-му в мене з’явилися якісь вільні кошти. Тоді я купив (частково за готівку, частково в кредит) автомобіль «Фольксваген-Кадді», на якому їжджу досі. Грошей мені вистачає для нормального життя, але я, наприклад, ніколи не був за кордоном. Лише в останні роки отримав вільний час, щоб помандрувати Україною.
Я дуже не люблю, коли мене називають начальником або власником. Останнє слово, взагалі, нагадує мені про якихось поміщиків царських часів. Особисто мені більше до вподоби визначення — засновник або видавець.
— Що очікувати від «ЕХО» далі? Газета продовжить розширюватися, захоплюючи нові райони?
— У принципі, теоретично таке розширення розглядалося. Але для його реалізації потрібні журналісти на місцях. Серед більш реальних планів: повне відділення Нових Санжар та Царичанки, коли вони стануть окремими виданнями з власною обкладинкою. Спільними в них лишаться тільки телепрограма та оголошення. Коли це буде? Залежатиме від темпів зростання тиражу. Також є задум створити міжрайонне телебачення. Газета є, сайт у мережі також, лишається тільки ТБ — для повного комплексу інформаційних послуг. Якою буде далі газета, я зараз не можу сказати. Але те, що вона змінюватиметься у кращу сторону, я вам гарантую. Ми, як і раніше, будемо враховувати побажання наших передплатників та покупців. Користуючись нагодою, я хотів би подякувати всім, хто продовжує залишатися з нами. Усім тим, хто нас критикує і цим не дає розслаблятися, допомагає розвиватися. І тим, хто підтримує нас у складні моменти чи словом, чи ділом.
— У четвер у світ вийде 500-й номер «ЕХО». Дивлячись на нього, ви можете сказати, що задоволені тим результатом, який отримали за десять років?
— Скоріше, я відчув, що знаходжуся на правильному шляху. Мені моя робота приносить задоволення. І, сподіваюсь, моїм колегам теж. Якби не вони, я б сам по собі нічого не досяг. Але і після п’ятисот випущених номерів газети ми не будемо задоволені отриманим результатом. Тому що нам усе ще є куди рости й розвиватися.
