Новосанжарка Ульяна Бредун пережила революцію, громадянську війну, голод та Другу світову. Минулої п’ятниці жінка відзначила 100-річний ювілей.
За своє довге життя жінка пережила чимало скрутних часів. Незважаючи на це, виростила двох дітей, вигляділа двох онуків. А зараз проживає з дочкою у Нових Санжарах і, хоч має поважний вік, до цього часу сама себе обслуговує.
Біля воріт нас зустрічає дочка ювілярки Галина Бодак. Заходимо до хати.
— Ми не знаємо точно, коли вона народилася. Вона й сама не знає, каже, що за 2 тижні до Паски. У паспорті записано 1 березня, — розповідає донька.
З кухні виходить молода жінка, вітається. Пахне смаженим м’ясом. Господиня пояснює нам, що це сусідка прийшла допомогти їй приготувати страви на святковий стіл. Через декілька хвилин до кімнати заходить, спираючись на палицю, і сама ювілярка — Ульяна Бредун. Посміхається до нас, сідає на стілець.
Галина Бодак розповідає, що забрала матір у Нові Санжари сім років тому з села Бредуни.
— Зараз там хата пуста стоїть. Сусід поли позривав, хотів двері вкрасти. Односельчанин попросив посадити гарбузи на городі, кажу — сади, щоб земля не пустувала.
Уляна Бредун народилася у 1913 році в селі Бредуни. У неї було дев’ятеро братів та сестер, але вижили тільки двоє — вона та сестра Наталка, інші померли від голоду. Її дитинство минуло у невеличкій хаті, в якій, окрім тата, мами і десятьох дітей, жили ще бабуся з дідусем та дві тітки. Школу Уляна Бредун не відвідувала, бо в той час забезпечити кожного члена сім’ї взуттям і достатньою кількістю одягу було дуже важко. У 1935 році вийшла заміж за працьовитого хлопця-односельчанина Якова Бредуна. Того ж року у них народилася перша донечка Галя. До війни Ульяна Бредун працювала ланковою. Мали з чоловіком господарство, тримали корову та коня. Та не довго тривала така ідилія молодої сім’ї. У 1942 році Якова забрали на війну. Уляна Бредун, вагітна другою дитиною, удвох з маленькою Галею залишилися на господарстві. Згодом німці прийшли в село і забрали коня та корову. Коли приходив довгоочікуваний короткий лист від чоловіка, для неї з донечкою це було справжнім святом. Незадовго до завершення війни в одному із таких листів Яків повідомив, що в бою втратив руку.
Галина Бодак зі сльозами розповідає, якою радістю для них з мамою було повернення батька з війни:
— Це трапилося 1945 року, десь у квітні. Одна жінка із сусіднього села переказала мамі, що у неї Яків зупинився, йти у Бредуни він не може, бо немає ноги. Хоча нам він писав, що руку втратив, мабуть, щоб менше хвилювалися. Це було рано-вранці. Мама будить мене, одягає, як на свято, і каже: «Батько приїхав!». Дідусь узяв тачку та й поїхав по нього. Я вибігла на дорогу, а жінки пололи кукурудзу на грядках біля дороги і питають мене: «Куди це ти Галько біжиш така наряжена?» Кажу: «Дідусь батька везе!» Як приїхали, то він мене одразу на руки підхопив, мама плаче, Івана йому показує (Іван — син Якова та Уляни Бредун, народився 1943 р. — авт.). Батько привіз мені платтячко жовте в горошок і коробочку рафінаду. Увечері до нас насходилося повен двір людей, в основному жінки, і кожна питає: «А чи мого не бачив?»
Після війни Уляна Бредун знову пішла працювати ланковою, а Яків возив кіньми молоко. Довелося заново заводити господарство. У вільну від роботи хвилину жінка сідала за вишивання. Також мала чудовий голос, співала скрізь: і на роботі, і на відпочинку. Діти й дотепер зберігають вишиті нею рушники.
На запитання, чи були у них в роду довгожителі, пані Галина відповідає, що до ста років не доживав ніхто.
— Два місяці тому померла її двоюрідна сестра, їй 92 роки було. Мамин батько, а мій дід, був дуже здоровим. Ходив босий, бо ні в які черевики влізти не міг. Люди тоді їли варену картоплю, буряк, кабак та узваром запивали. Тому здоровіші були.
Привітати бабусю Ульяну зі 100-річчям мають приїхати двоє онуків, Віктор та Валентин, а також правнуки Віктор та Андрій, яких вона дуже любить.
