Адже це страх рухає все, правда ж? Ми боїмося померти з голоду, тому йдемо працювати. Боїмося самотності, тому шукаємо людину, з якою можна було б прожити життя, або хоча б значну його частину. Ми боїмося вимерти, тому народжуємо дітей. Хоча все одно вимираємо…
Ми боїмося начальства. І того, що воно нас рано чи пізно звільнить. Тому приходимо на роботу і час від часу розвиваємо там бурхливу діяльність. Боїмося колег, бо вони можуть нас підсидіти. І часом боїмося самих себе, тому що не знаємо, чого що від себе чекати.
Ми боїмося смерті, тому щосили хапаємося за життя. Але, що найцікавіше, ми ще й боїмося жити. Порушувати правила, переступати через умовності, не відповідати стереотипам. Ми боїмося і, можливо, саме тому ми дуже часто нещасні. Це вічний страх не дає нам розправити ті самі крила, про які колись так гарно написала Ліна Костенко. Ми можемо полетіти, але дуже боїмося впасти і розбитися. Тому не ризикуємо.
Ми надзвичайно боїмося будь-якої влади. Можливо, цей страх зберігся на генетичному рівні з 30-х років. Тоді за анекдот про Сталіна могли заслати років на двадцять п’ять у вічну мерзлоту. Тому ми за звичкою боїмося і зараз: як би чого не сталося.
Можливо, саме через постійний страх у нас немає гордості. Не особистої, індивідуальної, а національної. Наш страх змушує нас втискати голову в плечі та опускати очі долу. Страх спонукає навіть із близькими людьми говорити пошепки, постійно озираючись.
Страх робить нас смішними, безпорадними і немічними. Хоча, якщо замислитись, а чого ми, власне, боїмось? Адже люди навколо — такі ж самісінькі, як і ми. І бояться не менше, а то і більше. Ви думаєте, начальники не бояться? Чи мільйонери? Ви гадаєте, президент не боїться, сидячи десь у своїй резиденції? Чим вище знаходиться людина, тим більшим стає її страх. Тільки це страх трохи інший, ніж у нас. Він приблизно такий: «А що, якщо завтра у мене все це заберуть?!»
Та біс із ними, із начальниками. Ми ж про страх. Із ним же можна якось боротися? У принципі, можна. Нам би лише хоч трішки хоробрості. Не тієї хоробрості, як у Олександра Матросова, який нібито закривав грудьми німецькі дзоти. А такої, звичайної людської хоробрості, яка дозволяє робити Вчинки. Де її брати? Напевно, у книжках та історії. Якщо пошукати, там можна знайти багатьох хороших людей, які не боялися бути хоробрими. Щоправда, закінчили більшість із них не дуже гарно: когось розстріляли, хтось застрелився сам, когось зламали і він до кінця життя боявся навіть більше за інших. Але приклад цих людей може допомогти нам, нинішнім, стати хоч трохи сміливішими. І хоч на деякий час перестати боятися. Інакше за Часом Страху неодмінно прийде Час Безнадії…
