Реальна історія з недалекого майбутнього, навіяна роздумами про 1 квітня.
Ранок будить мене сонячним променем. Я відкриваю очі і посміхаюсь — сьогодні знову чудовий день. Підіймаюсь із ліжка і розчиняю штори на вікні. Нові Санжари тонуть у сонячному світлі гарного весняного дня. На деревах уже з силою нового життя зеленіє листя. Із легким шелестінням шин розкішним шосе через містечко проїздять вишукані іномарки. І ніби довершуючи картину повної гармонії, весняний вітер злегка ворушить жагуче-сині прапори «Партії регіонів», які висять на кожному стовпі. Вони нагадують, що і до нашого містечка таки прийшло Покращення.
Одягаюсь, взуваюсь і виходжу на вулицю. Хоча ще й рано, але людей багато. Усі поспішають на свої робочі місця. Ось група робітників відкритого рік тому заводу з розливу мінеральної «Новосанжарської» води. Якою радістю і натхненням світяться їхні обличчя! Дивлюся на них із легкою заздрістю: не кожного беруть на таку відповідальну роботу. І це ж така честь — випускати воду, яку потім розвозять для всіх областей України. Та що там України — усього Старого світу!
На зупинці біля колишнього «восьмого» магазину також людно. Усі чекають вахтового автобуса. Сотні новосанжарців працюють на свинокомплексі, який кілька років тому побудував у сусідній Руденківці «Полагросервіс». Не дарма тоді районна влада проводила тривалі та виснажливі пошуки інвесторів. Мрія стала реальністю. І сотні людей знайшли не лише постійну роботу, але й здобули стабільність та добробут. Це дорогого коштує.
До речі, «восьмого» магазину вже ніхто не пам’ятає. Згадують лише, що він стояв на місці двох нових дев’ятиповерхівок. Їх по-простому називають у народі Рекиними. Адже це Андрій Олександрович колись допоміг будівельній організації отримати земельну ділянку під новобудову. Тепер у розкішних по-сучасному спланованих квартирах мешкають переважно молоді сім’ї. Більшість із них отримали житло в безвідсотковий кредит. Тому дуже природнім та органічним видається величезний білборд на боковій стіні будинку: «Підтримуємо соціальні ініціативи Президента Віктора Януковича». Такого президента не можна не підтримувати. Він останню сорочку з себе зніме і людям віддасть. Надзвичайно доброї душі людина, щоб там не казали злі заздрісники та недолугі критикани.
Від зупинки та дев’ятиповерхівок прямую до центру, через місток над Ворсклою. Красуня річка, яку минулого року розчистили та поглибили, дійсно є окрасою Нових Санжар. Тому щоліта до містечка приїздять відпочивати не лише численні українці, але й турки та болгари, утомлені від спеки, брудних пляжів та ядучо-солоного моря. Нові Санжари — містечко-курорт. На щастя, давно в минулому ті часи, коли недалекоглядні керівники продавали піонертабори чи здавали їх у оренду якимось індусам. Тепер інфраструктурі містечка можуть позаздрити всі Ялти, Алупки та Феодосії разом узяті. Тут вистачає закладів відпочинку і для дітей, і для дорослих, і для людей похилого віку. Усі заклади — комунальні і приносять дохід місцевому бюджету. Тому містечко щороку стає заможнішим та багатшим. Як і його мешканці.
Йду тротуаром і проводжу поглядом представницькі іномарки галущиногреблянських, сухомаячанських та соколовобалківських селян. Усі вони зранку поспішають до Новосанжарського молочного кооперативу, щоб здати молоко. З тих пір, як селяни об’єдналися і навчилися диктувати представникам заводів свої цінові умови, усе змінилося. Влада, звичайно ж, стала на сторону простих людей. І тепер власники молокопереробних підприємств стали їздити на «Ланосах» та «Славутах», а селяни, навпаки, на «Шевролетах» та «Фольксвагенах». Тримати корову в селі тепер вигідно та престижно. Не те, що в часи до Світлого Покращення. Тепер, якщо ти маєш три корови, то, вважай, — олігарх, із постійним і стабільним річним доходом.
Повз мене проїздить «шкільний автобус». Він везе до Новосанжарського НВК дітей із віддалених мікрорайонів Нових Санжар — Зачепилівки та Клюсівки. Із інших сіл дітей не возять, так як немає потреби. Адже в кожному населеному пункті своя сучасна школа з повним штатом молодих кваліфікованих педагогів. Неперспективних або віддалених сіл, на щастя, уже немає. Керівники держави, області та району в певний період зрозуміли: Вселенське Покращення неможливе без добробуту кожної сільської родини. Тому вирішили залишити в кожному селі і школу, і дитячий садок, і амбулаторію. Інакше, де ж будуть учитись та лікуватись найдорожчі громадяни найдемократичнішої країни світу?
До речі, народжуються маленькі новосанжарці лише в пологовому відділенні Новосанжарської ЦРЛ. Навіщо породілій з великим і важким животиком їхати в Полтаву чи ще кудись? Тут її і обстежать на сучасному обладнанні, яке не поступається європейському, і пологи приймуть без найменшого ризику для життя. Народжують новосанжарки часто і з задоволенням. Адже в країні з високим рівнем безпеки життя та забезпеченості населення їм немає потреби турбуватися про майбутнє своїх дітей. Про все давно потурбувалася влада, яка обіцяла і дарувала народові Покращення.
До речі, у селищі залишились люди, які Покращенням усе-таки незадоволені. Це копачі з центрального кладовища. Адже завдяки високим зарплатам та якісному медичному обслуговуванню помирати новосанжарці стали в надзвичайно похилому віці.
Центр селища. Його центральна площа. На місці, де колись стояв пам’ятник Леніну, тепер виблискує білим мармуром статуя головному ідеологу Покращення Миколі Яновичу. А Білого будинку немає. Тобто він є, але чиновники в ньому вже давно не сидять. Колишнє приміщення райдержадміністрації віддали під житло багатодітним родинам. Благо, таких у районі тепер багато. Усі керівники району кілька років тому перебралися в скромне приміщення колишнього відділу освіти. Туди вони кожного ранку поспішають на своїх спортивних велосипедах: після чергової реформи всі українські чиновники відмовились від персональних авто і цим суттєво знизили навантаження на бюджет та зменшили викиди СО в атмосферу.
Їздити новосанжарськими дорогами — задоволення не лише для велосипедистів, але й для всіх власників авто. Якісний асфальт, покладений за новими технологіями, не дає тріщин і лежить десятиліттями. Подейкують, що до селища навіть приїздила делегація німців, які цікавились нашою технологією і скаржились на те, що в них асфальт постійно крадуть. Наші автодоровці при цьому лише іронічно посміювались. Хто-хто, а ми вже вміємо робити дороги.
Купую в магазині продукти, за звичкою не звертаючи уваги на ціни. Яка різниця, скільки що коштує? Із моєю зарплатою середньостатистичного новосанжарця я можу купити півмагазину. Але мені не треба. Повертаюсь додому і вмикаю телевізор. Чарівна ведуча нагадує, що незабаром у країні Світлого та Всепоглинаючого Покращення чергові вибори Його Величності Президента. Я піду й обов’язково за нього проголосую. Адже це він подарував мені таку країну, у якій не соромно жити.
