Історія ця про любов. Але не про те світле почуття, яке звуть коханням. Не про те, як молоді, красиві і здорові знайомляться, зустрічаються, кажуть одне одному гарні і приємні слова. А про «Полюби ближнього свого». Усі ми знаємо цю біблійську заповідь і ніби розуміємо її сутність. Та як важко її дотримуватись. Особливо, коли любити потрібно не щось гарне, молоде і чисте, а бридке, хворе.
Відбулось це в понеділок 1 квітня. Автор статті проїжджав мимо районного стадіону. І побачив, що на асфальті, прямо на проїжджій частині, лежить тіло. Ні, не бездиханне. Тіло чоловіка років сорока рухалось, розмовляло і навіть їло. Їло брудного, виваляного в багнюці оселедця. Рвало його не менш брудними руками і разом із кишками, кістками, шкурою пхало в рота. Видовище було, скажу я вам, не для людей зі слабкими нервами.
Вийшовши з автомобіля, хвилину борюсь із двома почуттями. Перше — зняти все це на відео і викласти в Інтернеті. Як свідчення того, до якої міри може деградувати людина під впливом алкоголю. Друге почуття — допомогти цьому нещасному. Зрештою, перемагає друге. Фотоапарат так і залишається в салоні. Адже знаю, що в того чоловіка є син, який користується Інтернетом. І він, можливо, це побачить і йому буде дуже боляче. Хоча він ні в чому не винен. До речі, це дуже страшна особливість журналістської роботи — робити комусь боляче. Але це — тема для іншої статті.
Поруч зупиняється інший автомобіль. Із нього виходить міліціонер. Питаю: «Ну що, дзвонити в райвідділ». Він відповідає: «Ні, ні ми, ні медики до таких не приїжджаємо». — Тоді давай хоча б із дороги його відтягнемо. Хтось не побачить і наїде на нього автомобілем». Відтягуємо. Чоловік лається, бо риба випадає в нього з рук.
Приїжджаю, розповідаю цю історію в редакції. Виникає бурхлива дискусія. Більшість вважає, що таким людям допомагати не потрібно і не потрібно страждати через них. Усі ж ми знаємо, що воістину щасливими є ті сім’ї, у яких немає проблеми алкоголізму. А як мало таких сімей. Десятками років жінки терплять чоловіків-алкоголіків, матері — синів, діти — батьків. Мої колеги по роботі вважають, що то — псевдолюбов, псевдосмиріння. Ніби все правильно. Хтось усе життя мучиться з алкоголіком-деспотом, виносячи його знущання, замість того, щоб дати відсіч або просто розірвати з ним стосунки. Хтось співчутливо дає їм десятку на опохміл. Ніби — любов. Але кому від цього стає краще? Алкоголік не перестає пити, а сім’я — мучитися.
…Через 15 хвилин приїжджаю на те ж місце. Чоловік знову впав на асфальт і їсть оселедця. Уже не тягну його. Важко самотужки. Важко любити ближнього.
