Человек почти дикий — существо, которое злее самых лютых зверей.
(Лаперуз)
Невеликий, близько двадцяти садиб, хутір Липова Долина Чорнухинського району на Полтавщині був розташований у мальовничій, просто райській, місцині. Поряд ліс, повний усякої риби ставок та багаті пасовища.
Більшість мешканців працювали на двох колгоспних фермах, де розводили овець і качок.
Але з плином часу життя в Липовій Долині стало згасати.
Через нерентабельність зникли ферми і люди, залишившись без роботи, переїхали в Чорнухи або в інші села. За декілька років хутора було не впізнати. Покинуті оселі й городи заросли чагарниками, ставши пристанищем для різної звірини.
Але 55‑річний Петро Кононенко, проживаючи з дружиною й тещею, мав велике господарство та був заядливим мисливцем. Тому не поспішав покидати насидженого місця.
На його думку, немає людей — невелика біда. Сюди навідуються знайомі мисливці та рибалки, які заходять набрати чистої колодязної води, а то й просто з цікавості. З ними можна поговорити і про новини дізнатися. Дочка також часто з сім’єю приїжджає з Чорнух. Далеченько від населених пунктів — не така вже й незручність. Хліб печуть самі, а якщо треба на базар чи в лікарню в Чорнухи, то можна поїхати стареньким «Москвичем» або конем.
Ходили чутки, що Кононенки збирають гроші для купівлі будинку в райцентрі.
Ішли роки. Зістарівшись, померла теща. Петро з Марією також постаріли. Через погіршення здоров’я продали коня й корову. З великої колись пасіки залишилося декілька вуликів. Щоравда, була ще різна домашня птиця. Але переїзд до дочки Кононенки все відкладали. Тяжко було залишати місце, де пройшло все життя.
Та влітку 1978 року на «сімейній нараді» вирішили: восени збирають урожай і їдуть доживати віку в Чорнухи. Аби ж-то знали бідолашні, що на них чекає…
На початку вересня два мисливці, близько 10‑ої години ранку, зайшли на подвір’я Кононенків, щоб набрати води. Але ніхто на їх поклик не озивався. Стояла якась неприродна й моторошна тиша. Ледь чутно на прив’язі жалібно скімлив собака. Вхідні двері будинку були напіввідчинені. Зазирнувши всередину, чоловіки остовпіли. Там був повний безлад: шафи повідкривані, подушки розпорошені, а господарів ніде не видно.
Шоковані таким видовищем мисливці, скочивши на мотоцикла, помчали в райвідділ міліції. Коли разом із дочкою Кононенків ми прибули на хутір, то мали ще слабку надію знайти господарів живими, але вона швидко розвіялася. Один із оперативників, випадково зазирнувши в колодязь, побачив якийсь напівзатоплений темний предмет: як виявилося, тіла Кононенків були там.
Згідно висновку судово‑медичної експертизи, проведеної в терміновому порядку, смерть Петра Кононенка настала від утоплення. Крім того, у нього на голові був великий крововилив, що утворився від удару важким предметом або при падінні в колодязь. Його дружину Марію було задушено.
У зв’язку з тяжкістю злочину та його резонансом для проведення оперативно-розшукових дій були залучені співробітники мілії навколишніх районів.
Розпочали з мисливців та рибалок і вже через дві доби вийшли на першого важливого свідка. Чоловік повідомив: «П’ять днів тому, близько 14‑ї години, повертаючись мотоциклом із полювання, зустрів трьох незнайомих молодих хлопців, які на мотоциклі чорного кольору з коляскою їхали в напрямку Липової Долини.
Розминаючись на невеликій швидкості, запам’ятав іще й номер мотоцикла.
Його власника Івана К. знайшли швидко. Той розповів, що дійсно близько п’яти днів тому на автовокзалі в Чорнухах познайомився з двома молодими, приблизно 20–22 роки, хлопцями, які назвалися Сашком та Миколою. Вони попросили підвезти на рибалку до Липової Долини, а на другий день забрати їх. За кожну поїздку пообіцяли заплатити по 20 карбованців. На його запитання, чим ловитимуть рибу, відповіли, що вудки заховані в очереті біля ставка. Він погодився і відвіз. Отримавши 20 карбованців, повернувся додому. Через поломку мотоцикла забирати хлопців не їздив. Свідок також описав зовнішність та одяг своїх пасажирів. Сказав, що зможе їх упізнати.
Уже через тиждень, дякуючи злагодженій роботі співробітників прокуратури та міліції, був затриманий раніше судимий за хуліганство мешканець Пирятина, 23‑річний Олександр П., який на першому ж допиті видав свого спільника, раніше несудимого мешканця одного з ближніх сіл Пирятинського району, Миколу С.
Підозрювані розповіли, що познайомилися близько одного року тому на автовокзалі в Пирятині, з того часу періодично зустрічалися, розпивали спиртні напої та вчиняли дрібні крадіжки в пасажирів на автовокзалах Пирятина й Лохвиці. Постійно ніде не працювали.
Одного разу, їдучи автобусом Пирятин-Лохвиця, який заїжджає і в Чорнухи, почули розповідь літнього чоловіка про те, що на відстані 8‑ми кілометрів від Чорнух є хутір Липова Долина. Там у ставку гарно ловиться риба, а головне, що до цього часу на хуторі проживає сім’я пристарілих чоловіка та жінки, які тримають велике господарство й, напевно, мають багато грошей. Це їх зацікавило, а тому вирішили обікрасти людей.
З цією метою на другий день, близько опівдня, автобусом приїхали в Чорнухи на автовокзал. Там побачили хлопця на мотоциклі з коляскою і попрохали відвезти до хутора на рибалку, а на другий день забрати. Пообіцяли заплатити за кожну поїздку по 20 карбованців. Хлопець погодився і відвіз до ставка. Отримавши гроші, поїхав назад. Вони ж, посидівши трохи на березі, пішли розвідати обстановку.
Але в двір хуторян зайти побоялися. Там скажено гавкав і рвався з ланцюга здоровенний пес. Через декілька хвилин із хати вийшла літня жінка. Хлопці попрохали напитися води. Господарка, прикрикнувши на собаку, набрала в кухлик води і подала їм. Стала розпитувати звідки вони і чого сюди прибули. Ті відповіли, що з Чорнух, приїхали порибалити. Вийшов і господар, ще міцненький чоловік. Дивився на них насторожено. На запитання Сашка, яка тут водиться дичина, відповів, що є всяка, а дикі свині навіть удень заходять на город та псують урожай. Відлякує їх пострілами з рушниці або відпускає собаку.
Поговоривши з господарями, повернулися до ставка. Випили пляшку горілки, закусивши салом та хлібом, які привезли з собою. З почутого й побаченого зрозуміли, що господар озброєний, а в дворі є великий злий пес, який на ніч буде відпущений. Тому вирішили напасти на людей негайно і так, щоб чоловік не встиг скористатися зброєю.
З цією метою Сашко з металевим прутом, знайденим на смітнику, а Микола з товстою палицею, непомітно пробралися на город і сховалися в кукурудзі біля пасіки та стали слідкувати за подвір’ям хуторян. Через деякий час із хати вийшов господар і попрямував до пасіки. Підійшовши до вулика, одів протибжолину сітку і став відкривати кришку. Вистрибнувши зі схованки, Сашко вдарив його по голові прутом. Тихо зойкнувши, чоловік повалився на землю. Це побачила дружина, що на віддалі йшла слідом. Заверещавши, жінка кинулася у двір, напевно, відпускати собаку, але не встигла. Микола наздогнав її, збив із ніг, схопив за горло і здавив, але сили не розрахував: коли відпустив, жінка була мертва.
Усе сталося так швидко, що вони навіть розгубилися. А потім Сашко запропонував заховати десь трупи. Вирішили вкинути їх у колодязь. Що і зробили.
Зайшовши в будинок, стали шукати гроші та цінності, але під подушкою знайшли лише сто карбованців. Узяли ще мисливську рушницю з набоями, хлібину та смажену качку. А потім, крадучись лісосмугами та ярами, оминаючи села, пішли в Пирятин. Добиралися більше доби. Ночували в скирті соломи. На околиці міста поділили гроші. Сашко взяв і рушницю з набоями, яку заховав на горищі сараю (де її згодом знайшли правоохоронці).
З підозрюваними було проведено відтворення обстановки та обставин події злочину. Вони на місці розказали і показали, як усе робили.
На слідстві і в суді ці відморозки каялися та просили не карати суворо, а почорнілі від горя батьки не могли повірити, що таке вчинили їхні синочки, які ще й на світі не жили. Але суд не знайшов обставин, які б пом’якшували їх вину.
Ураховуючи тяжкість злочину та особи винних, обох було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.
