– Як у вашому житті з’явився футбол?
– Свої перші кроки в футболі я розпочинав в Естонії. Першим моїм тренером у дитячій команді був пан Вейнберґ. Виступав за збірну Естонії, наша команда, між іншим, дійшла до фіналу «пульки» першості СРСР. Розігрувалась вона в місті Іваново, де ми зайняли четверте місце. Це було в 1951 році. В Прибалтиці я пройшов дитячу, юнацьку і дорослу команди в товаристві «Спартак». Мені в 16 років дозволяли грати і за дорослу команду.
– На якій позиції ви грали?
– Я починав грати на позиції нападника, лівого крайнього. Мав потужний удар і досить часто виконував штрафні удари, в тому числі пробивав одинадцятиметрові.
– Як ви опинилися в Полтаві?
– Мого батька, головного інженера управління шосейних доріг у 1952 році із Талліна перевели на будівництво дороги КиївПолтава. Так я став полтавцем. І найперше – пішов на стадіон «Динамо»: при мені була повна екіпіровка футболіста. Там мені порадили звернутися на стадіон «Локомотив», у команду футболістів. Нею тоді керував Костянтин Скрипченко, він переговорив зі мною, дозволив провести декілька занять. Побачивши мене в ділі, тренер зачислив мене до команди. В команді «Локомотив» мені відвели роль лівого напівоборонця.
Тоді в команді грали класні гравці – Кацай, Прасол, Капренко, Кобушко, Бобін, Савенков, Іоффе, Петраш, воротарем був Красюков.
У 1953 році ми вийшли у фінал Кубка України серед колективів фізкультури. Вирішальна гра відбулася в Києві на республіканському стадіоні імені Хрущова, де наша команда зустрілася з сильним колективом кіровоградського «Торпедо». У стартовий склад Скрипченко мене не поставив, я вийшов на поле у другому таймі. Матч ми програли з рахунком 1:3, гол престижу у нас забив Іван Рєзнік.
На тому матчі були присутні тренери харківського «Локомотива», які в той час виступали в класі «А». Моя гра їм сподобалася і мене запросили до цієї команди.
– Це був великий успіх у кар’єрі?
– Так, але мені не поталанило використати свій шанс. Я поїхав із харків’янами в Сочі на навчальнотренувальні збори. Все спочатку було добре, але потім отримав травму і змушений був довго лікуватися. Після лікування втратив спортивну форму і повернувся до Полтави, де продовжив грати за «Локомотив». У ті часи цей колектив був лідером не тільки на Полтавщині. Ми успішного виступали і в республіканських змаганнях. Велику підтримку команді надавав директор ПРЗ Тимофій Гайовий.
Так склалися обставини, що в 1955 році я добровільно пішов служити в армію. Направили мене у Харків, де я грав за команду військової частини. На той час у Полтаві відбулися зміни – місту дозволили організувати команду майстрів. До Харкова приїхали Кобушко і Тахтуєв, які просили командира військової частини, де я служив, відпустити мене до Полтави. Але цього не сталося, мене направили служити до Львова, а потім доля мене знову занесла до Прибалтики. Служба в армії була пов’язана з футболом. У 1957 році мене як здібного футболіста, запросили до команди майстрів класу «Б» у місто Калінінград.
1958-го року повернувся до Полтави. В той час у місті була доволі міцна команда класу «Б». Одним із організаторів її був перший секретар обкому КПУ Михайло Стахурський, який був закоханий у футбол. На поле виходили: Золтан Бреньо, Алік Пельчарський, Іван Пажо, Олег Щупаков, Євген Золотухін, Анатолій Хижняк, Володимир Борисов, у воротах грали Степан Котора і Михайло Тисовський…
Добрих слів заслуговує і Петро Безносенко, який зробив чимало добрих справ для полтавського футболу.
– Де ви розпочали свій тренерський шлях?
– Свій тренерський шлях я розпочав разом з Іваном Івановичем Карпенком у 1961 році. Навчався в технічному училищі на автомеханіка і тренував команду. Потім був тренером на 20¬му заводі, де тренував команду «Супутник», яка успішно виступала в розіграші Кубка та в першості області.
У 1966 році ця команда під моїм керівництвом грала у фіналі всесоюзного «Кубка мільйонів». Україну у фінальній частині змагань представляли дві команди – Львівського військового політичного училища, «Супутник» (Полтава), а також команда заводу «Світлана» (Ленінград) і військова команда «Зірка» (Ташкент).
Перед українськими командами стояло завдання привезти трофей до Києва. Не без наших зусиль його виграла команда політучилища Львова, а футболісти «Супутника» стали четвертими. В «Супутнику» грали свого часу такі відомі гравці, як Станіслав Басюк, Анатолій Вітков, Анатолій Максименко.
Хочу сказати, що мені доводилося й судити футбольні матчі. Маю республіканську категорію. Судив матчі у бригаді разом із Юрієм Вінцентиком та Михайлом Чернявським. Пам’ятний суддівський матч – між командами «Динамо» (Київ) і полтавцями.
– Вам також доводилося тренувати команду майстрів…
– Так, за своє спортивне життя двічі повертався до класу «А», коли Полтава там виступала. Працював начальником команди, коли головним тренером був Олександр Алпатов. Пам’ятаю, що ми з ним зуміли згуртувати і підібрати дружний боєздатний колектив. Тоді грали у команді відомі на всю країну гравці: Юрій Несміян, Тарас Приймак, Юрій Варламов, Віктор Носов, Віктор Гусєв, Василь Сальков, Богдан Кесло, Леонід Клюєв, Анатолій Дяченко, Олександр Васін, Анатолій Вітков. У команді в той час підростала гідна зміна – Юрій Москалець, Віктор Маслов, Віктор Бичков.
Я запропонував до юніорської команди збірної СРСР кандидатури Сергія Собецького, Віктора Бичкова, Івана Шарія. А коли працював у Сумах, рекомендував воротаря Сергія Страшненка. Працював я в команді і з головним тренером Володимиром Аксьоновим. Завершував свою спортивну кар’єру в Сумах: Петро Безносенко попросив мене допомогти місцевому «Спартаку». Я відпрацював там один рік, після чого перейшов на господарську роботу.
– Який яскравий епізод залишився у вашій пам’яті за весь час виступів на футбольних полях?
– Таких епізодів чимало, адже я провів тривалий час на зелених полях стадіонів. Зустрічав чимало хороших спортсменів, мав друзів, часто спілкувався з ними. Але один епізод посідає особливе місце в моїй пам’яті.
Це було в Полтаві. До нас у гості приїхала команда «Локомотив» (Харків), а тренером у них був Олександр Трифонович Шевцов. Вони домовилися зіграти з полтавським «Локомотивом». Ми виграли той матч із рахунком 3:2, і третій м’яч забив я самому Уграїцькому, воротарю – легенді українського футболу.
