Директор Руденківської школи Андрій Дігтяр ділиться враженнями від поїздки до сусідньої держави.
Андрій Дігтяр, у складі української делегації, кілька днів гостював у наших сусідів — білорусів. Найбільше, звичайно, цікавився білоруською освітньою галуззю, а заразом спостерігав за нинішнім життям країни імені «бацька» Лукашенка.
«На Радянський Союз це не схоже, а схоже на розумний соціалізм!»
— Як тільки в’їхали на територію Білорусії, на дорогах зникли ями. Справді, як по лінієчці відрізано! До нашої таможні — ями і сніг прикатаний, за білоруською — сніг почищений і ям немає. Скільки ми їздили країною, не бачив пакетів із сміттям на узбіччях доріг. Також зацікавили місцеві бігборди. На жодному з них я не побачив «бацька» Лукашенка, рекламу якоїсь політичної партії чи руху. Скрізь — або реклама продукції місцевих підприємств, або дуже популярний лозунг «Живи і квітуй, родная Білорусь!»
Усі магазини, банки, заклади сфери послуг відкриваються пізно — о 10:00, але працюють до 19:30.
— А у нас ніхто під час роботи не ходить платити за комунальні чи скуплятись у магазин! — пояснюють білоруси.
Дуже кидається в очі якась раціональність, чи що. Наприклад, нам показали новозбудований 18‑поверховий будинок для молодих сімей і запитали представників нашої делегації, щоб ми розмістили на першому поверсі? Варіантів було купа: магазин, банк, майстерню з ремонту взуття, ресторан.
— Ні! — кажуть білоруси. — Тут ми розмістимо дитячий садок. Молоді люди зібралися на роботу, спустилися вниз, віддали дитину в садочок. Повернулися — забрали. Дуже зручно і не потрібно вести малечу по вулиці.
Чи схоже це на Радянський Союз? Скоріше, на розумний соціалізм. У них немає, таких, як у нас, проблем із фінансуванням. Чому? Тому що в приватній власності можуть бути лише підприємства сфери послуг. Усе ж, що стосується виробництва, контролюється державою. Ти маєш право купити акції підприємства, але контрольний пакет (60 %) все одно залишається за державою. Тому і бюджети наповнюються, і соціальні гарантії працюючим забезпечуються. Мені розповідали, що людина з зарплатнею в 1300 гривень (це якщо перевести на наші) може вийти на пенсію і одразу отримувати 2000.
«Проблема реформування є і в білорусів, але вони все продумують!»
Питання реформування закладів освіти для наших сусідів також актуальне. У районі, де ми були, є школа, у якій на 30 дітей — 35 чоловік учителів та обслуговуючого персоналу. Тому вони також готуються до оптимізації. Але як! Якщо вони планують з 1‑го вересня закривати школу, то вже з 1‑го березня в них є повністю розписана схема: хто з дітей де вчитиметься, хто з учителів де працюватиме і як буде задіяна звільнена шкільна споруда!
Усі білоруські діти від 1 до 11 класу один раз на день безкоштовно отримують повноцінне гаряче харчування, бо держава про це турбується.
— А якщо вчасно не проплатять? — цікавлюся я.
— Як це? — дивуються білоруси. — У нас такого немає!
Цікава градація зарплат у школі. Наприклад, мінімальна зарплата техробітниці — 1300 гривень, педагог отримує від 2000 до 6000 гривень, директор — 8000 гривень. Для порівняння, голова сільської ради в тому ж селі одержує 5000 гривень. Я поцікавився в сільського голови, чи не образливо отримувати менше директора школи.
— Так она ж директор! — просто відповіла очільниця сільради.
Уся позакласна робота в школі також оцінюється і педпрацівники отримують за неї винагородження у вигляді премій.
До речі, у Білорусії відсутні черги на дитячі садки. Можливо, тому що там є такі види закладів як дитячі домашні садки. Наприклад, молоді люди мають педагогічну освіту, але не мають де жити. Їм дають якесь приміщення, яке не використовується (чи то колишню контору, чи медичний заклад). Як правило, на другому поверсі живе ця молода сім’я, а на першому розміщують домашній дитсадок для 8–10 діток. Держава не лише платить зарплатню цій сім’ї, але і надає житло. Плюс забезпечує цей домашній заклад кухарем та помічником-вихователем.
«Ми живемо трішечки краще, але багато працюємо!»
Мене дуже цікавило, чому ж у них на вулицях немає сміття? Сільський голова мені пояснила: «1‑го березня вона оголошує про двомісячний чистоти. Усі прибирають на власних садибах і прилеглих територіях, а 25‑го квітня інспектор з благоустрою іде по селу з протоколами. Вона виписує квитанцію тим, хто не прибрав. І всі платять. У них, схоже, узагалі немає нашої філософії, що чогось можна не зробити. Крім цього, на вулицях стоять такі бетонні коробки, у яких розміщені контейнери для сміття. Машина приїхала, через коробку контейнер висипали і поставила на місце. Коробок таких багато, мабуть, тому й чисто.
— Раніше ми жили гірше за вас, — визнає сільський голова, — зараз ми живемо трішечки краще, але багато працюємо!
У принципі, якщо білоруси і живуть багатше за нас, то вони цього не показують. Я не помітив на вулицях дуже дорогих машин. Спілкувався з жінками, які займають досить високі посади, але на жодній не побачив товстелезного золотого ланцюга чи надміру дорого одягу. Тоді як у нас — це постійна практика. Звернув увагу, що на половині будинків немає супутникових антен, які для нас, наприклад, давно перестали вважатися якоюсь розкішшю. Але живуть вони все-таки непогано. І дуже пишаються своєю державою. Це ми, українці, завжди перераховуємо — у нас і це не так, і те не так. Вони ж кажуть: «У нас все найкраще! У нас усе дуже якісне!»
Молокопродукти в Білорусії дійсно дуже якісні і десь наполовину дешевші від українських. Хоча в їхніх магазинах достатньо і продукції з домішками, але якщо вона з додаванням жиру, на ній прямо пишуть: «Продукція з додаванням жирів». А ти вже обираєш — натуральне купувати чи намішане.
«Для мене білоруська — як англійська!»
Звичайно, не все в наших сусідів позитивно, є і негативні сторони. Наприклад, питання мови. Я запитав у однієї з освітян, чому вона не спілкується рідною, білоруською?
— Ви знаєте, — відповіла вона, — для мене білоруська — як англійська! Російською мені простіше і зручніше!
Усі вивіски на вулицях — двома мовами: білоруською та російською. Узагалі, російського дуже багато. Перед від’їздом я зайшов у книжковий магазин, щоб купити якийсь сувенір на згадку. Місцеві продавці довго з подивом дивилися на дядька, який попрохав дитячі казки на білоруській мові. Мовляв, навіщо вони вам?! Таких книжечок у магазині було всього дві, обидві я купив.
Ще в Білорусії чомусь дуже дорога горілка. Наприклад, наш «Хлібний дар» у їхньому магазині коштує близько 55 гривень. Ну і від Радянського Союзу та комуністичних часів, звичайно, багато чого залишилось. Наприклад, ми жили на Восьмому провулку Ілліча. За логікою, десь мало б бути іще сім провулків. Це окрім традиційної вулиці Леніна та площі Леніна. Але це такий собі негатив. У цілому, білоруси живуть непогано, мабуть, тому що в них держава намагається робити все так, щоб людині жилося легше і простіше, а не навпаки, як часто буває в нас.
