Цю редакційну пишу в середу. Перший день нескінченних травневих вихідних. І згадую старий жарт. «Де ж вони так втомлюються, коли стільки відпочивають?!» Знову ж таки розумію, що таку кількість вихідних може дозволити лише держава. Запитайте будь-якого приватного підприємця — піде він разом зі своїми працівниками у добровільну дванадцятиденну відпустку? Думаю, ні. Тому що за ці дні його підприємство не виробить потрібної кількості товару (чи не надасть потрібної кількості послуг) і не отримає прибутку. Але держава добра і про прибутки не дбає. Тому може розщедритись і ввести ноу-хау — триденний робочий тиждень.
Перша серія свят припадає на так звані «майські празніки». Правда, що криється під цим розпливчастим терміном, усі давно забули. Якась там солідарність із кимось — коротше, щось із солодкого радянського минулого. Радує, що хоч первомайських мітингів із червоними прапорами та портретами вождів у нас не буде. Хоча деякі із нинішніх чиновників дуже за ними ностальгують. Але люди від мітингів уже відвикли. У них 1 травня асоціюється із двома різними за приємністю речами: городом та шашликам. На перший іти треба, на другі — хочеться. Найбільш практичні поєднують цього дня обидві речі: зранку йдуть на город, а після обіду їдуть смажити шашлики. Виходить ідеально. Лишається тільки подякувати добрій державі, яка влаштовує такий ось городньо-шашличний вихідний. От тільки б свято годилося б перейменувати відповідно до сучасних реалій. Наприклад, на День солідарності городників із любителями шашликів.
Потім буде 9 травня. День Перемоги. Зараз навколо цього свята точиться багато дискусій. Особисто мені ближчою є позиція тих людей, які пропонують перейменувати це свято на День скорботи. Тому що не зовсім зрозуміло, як можна всерйоз святкувати перемогу у війні, в якій загинули близько семи мільйонів українців. Так, цих людей годилося б пом’янути. Так, потрібно зібрати разом ветеранів, яких і так лишилася жменька. Але влаштовувати паради під червоним прапором, під яким убивали українців у двадцяті роки і під яким помирали і тонули у Дніпрі українці у роки війни — це перебір. Звичайно, для влади 9 травня — зайвий привід показати нашу єдність і нерозривність із братнім російським народом. А от для більшості співгромадян це свято — просто зайвий привід випити сто грамів. Але мало хто з них задумується про те, що перемога у тій війні була фактично переходом від фашистського режиму Гітлера до комуністичного режиму Сталіна. І після 9‑го травня українці продовжили гинути. Тільки вже не на фронті, а у сталінському ГУЛазі. Цікаво, для тисяч репресованих українців день перемоги також був великим святом? Чи їм насправді було краще помирати не у німецьких, а у радянських таборах?
