Про смерть штрафників під Будапештом, переможний салют у Празі та війну, яка не закінчилася 9-го травня, говорили ветерани за круглим столом в управлінні праці та соціального захисту населення.
Їх зовсім небагато — всього шість чоловік. Літні жінки та чоловіки, трохи соромлячись та ніяковіючи, розсаджуються за столом у кабінеті начальника управління. На столі — цукерки та печиво і чашки для чаю. Наталія Гомля пояснює ветеранам, що зустріч за круглим столом вирішили провести у такій напівофіційній атмосфері. На початку зустрічі вона розповідає про ініціативи президента, пільги та субсидії. Ветерани слухають, але не дуже уважно. Із колонок комп’ютера негучно долинають слова пісні: «А значит нам нужна одна победа! Одна на всех — мы за ценой не постоим!» Ветерани слухають і починають згадувати кожен своє.
— Боже, як же вони просилися! Як же вони жити хотіли! «У нас же дітки вдома! Нас же там ждуть!» — із болем згадує Катерина Степанівна Нілова, яка у роки війни працювала у медсанбаті. На її очах помирали тяжкопоранені, яким іноді вже нічим не можна було допомогти.
Доки вона розповідає про війну, двоє літніх ветеранів на протилежному боці столу обговорюють речі більш буденні та прозаїчні.
— Ти, мабуть, на двадцятку більше мене получаєш? — сміється один.
— Я? У мене оце зараз 2920.
— А у мене 2960. Значить, я більше.
Чоловіки замовкають і разом з іншими слухають продовження розповіді Катерини Нілової.
— На самій передовій я не була. Але наш сортувальний госпіталь завжди стояв поруч із лінією фронту. Снаряди до нас долітали… Пам’ятаю, якось прибігає до нас комдив, уся шинель у крові і кричить так страшно: «Давайте нам людей! Нас зараз усіх у полон візьмуть!» Ну нас одразу глибше у тил відвели. А тому комдиву кинули на підтримку роту штрафників. Так із 270 чоловік ніхто не вернувся… Було це під Будапештом…
День Перемоги Катерина Нілова зустріла у Празі. Про кінець війни розмови у їхній частині ходили кілька днів. Але ніхто не знав точно — скільки ще воювати.
— Ми лягли спати. Раптом вночі — постріли, з автоматів, з пістолетів! Небо усе червоне! «Ну, думаю, нас точно оточили!» Коли забігає хтось у палатку і каже: «Не бійсь! Це салют! Війна кінчилась!» Ми і обіймались, і цілувались, і плакали — не могли повірити, що вже кінець. А через три дні нас погрузили у вагони і відправили на Дальній Восток.
Для багатьох частин війна не закінчилась 9-го травня. Хтось після номінального Дня Перемоги добивав німців у Празі, а хтось — таких було більшість — у ешелонах їхав на війну з Японією. Частину, в якій служила Катерина Степанівна, перекинули через Монголію у Китай. У дорозі бійці провели не багато, не мало — місяць!
— І я там був! — раптом долучається до розмови Андрій Григорович Солодовник. — Кіно є по телевізору таке «Наказ — перейти границю!» Ото я там воював!
Деякий час Катерина Степанівна та Андрій Григорович разом згадують, як страшно було їхати через великі гори, як у Монголії від спраги помирали солдати. І як довго насправді їм ще довелося чекати на закінчення війни.
— Я 46-й дома вже зустрічала! — згадує Катерина Нілова.
— А я ще 7 год був у армії! — підхоплює Андрій Солодовник. — Ми після Японії ще на Північну Корею пішли. Я до Сеула 12 кілометрів не дійшов. А потім служив у Китаї в радянській комендатурі.
Ветерани на деякий час замовкають. Думають про щось своє. Потім згадують, що від Дня Перемоги минуло вже 68 років.
— Хоч би до 70-річчя Побєди дожить! — говорить одна із літніх жінок.
— А я буду довше! — оптимістично відповідає їй інша.
Не дивлячись на похилий вік, здоров’я у ветеранів ще міцне. Це якщо судити із їх розповідей.
— От мені 93 роки. Ноги у мене не болять, голова не болить, тиск підіймається рідко. От голова наче працює, а сила вже тіряється, — нарікає Катерина Степанівна. — Це і є фізіологічна старість. Я сама медик, я знаю.
Розмови про здоров’я перериває В’ячеслав Мусійович Семиволос. Він присутній на засіданні і як голова ради ветеранів району, і як дитина війни. У рік завершення війни він був ще маленьким, проте дещо з тих часів усе-таки пам’ятає.
— Пригадую, було це у 45-му, жили ми у дідовій хаті. І я дивлюся у вікно — йде солдатик у шинельці. Я придивився і гукаю бабусю: «Дєдушка прийшов!» А вона тільки рукою махає — не балуйся. Я знову їй гукаю. Вона обернулася, а дідусь уже на порозі. Сльози були, радість. А потім він як дізнався, що син і зять на війни погибли, то сів на лавку і заплакав: «Лучче б я не вернувся, а вони вижили…»
Може, так співпало, але ті з присутніх, хто воював на фронті, 9-го Травня перемогу не зустріли. Для них війна продовжувалась іще довгі тижні та місяці.
— Ми в 12 ночі 8-го відсалютували на честь Дня Перемоги. І пішли воювати далі! Нас кинули добивати німців на Косу! — згадує Петро Іванович Яковенко. — Аж до 20-го числа ми їх там колотили. А потім відтіля — одразу на Японію!
Ось так. Хоча 9 травня і записане в усіх календарях червоною датою, але днем закінчення війни цю дату вважати було б неправильним. Адже і після 9-го ще гинули солдати — у Празі та Берліні, Японії та Кореї. Якби не живі свідки тих подій, ми б навряд чи про це дізналися ось так — із перших вуст. Тому такі зустрічі є дуже цінними та інформативними. Дуже дорогі такі зустрічі і для самих ветеранів. Адже їм і потрібно то небагато — трохи уваги та бажання вислухати.
Після закінчення зустрічі ветерани дякують Наталії Гомлі та її заступнику Миколі Плахотніку за організацію круглого столу. А ті вручають стареньким квіти та цукерки. І обіцяють частіше запрошувати на подібні зустрічі. Це дійсно треба робити частіше. Не лише напередодні 9-го травня. Адже коли не стане їх, хто розповість нам про ту війну?
