У понеділок мені довелося побувати на зустрічі з ветеранами війни. І вони після розповідей про бої, крики поранених у медсанбатах, бомбардування Києва раптом перескочили на дещо іншу тему.
— Як же гарно ми жили! — згадували ветерани. — Усі дружні були, будь-яка робота нам була не страшна. А люди які були! Ех! Зараз не ті вже часи…
Потім ветерани заглиблювалися у спогади все далі й далі. Згадували, що робили шість (а то й сім) днів на тиждень. Що мало хто коли-небудь досита наїдався. Що білий хліб чи м'ясо у той час для їх сімей були мало не розкішшю. Від їх розповідей ставало страшнувато. І лишалося дивуватися: чому ж тоді вони і досі так ностальгують за тим часом? Можливо, просто тому, що у важкі післявоєнні роки відбудови вони всі були молодими, здоровими та красивими? А хіба не молодість — найщасливіша пора нашого життя? Хіба це не той золотий час, коли здається, що тобі під силу все і ти можеш стати ким завгодно? Може, так. Але чомусь все одно не віриться, що тогочасний Радянський Союз був таким уже райським місцем, у який ветерани хотіли б повернутися і після семи десятків років.
А може, справа у тому, що з відстані років все видається ідеальнішим, кращим, ніж було насправді? У нас зараз півкраїни сумує за Радянським Союзом. Бо там були безкоштовні квартири, медицина і ковбаса по 2,20. І мало хто згадує, що там іще були черги, дефіцит і блат. Дещо менше людей сумують не за державою, що розвалилася, а за якимось певним часовим проміжком її історії. Напевно, тим, у який їм жилося найкраще. Хтось із теплотою згадує часи Хрущова, коли після смерті Сталіна люди хоч трохи перестали боятися. Хтось, заплющуючи очі, уявляє брежнєвські часи застою. А комусь, виявляється, жилося значно краще у часи новітньої історії української держави.
— Ти знаєш при якому президенті в Україні найкраще жилося? - запитав мене один знайомий. І, не чекаючи моїх варіантів, приголомшив: — При Кучмі!
Ну-ну, пригадую-пригадую. Це, здається, той дядько, при якому розтягли колгоспи? Ще пам’ятаю, як у той час батько ходив на роботу, але зарплату не приносив. Її просто не платили. Місяцями. А комусь у цей час було дуже добре.
Хтось, і таких немало, не знайшовши спільної мови із нинішньою владою, із сумом згадує часи Віктора Андрійовича, який було почав будувати в Україні демократичне суспільство. Але далі власної пасіки так і не зайшов. Та порівнюючи нинішній та той, минулий, час, деякі мої знайомі стверджують, що тоді жилося краще. Може, так воно і було.
Ностальгувати, звичайно, приємно. Можна сидіти на лавці та ділитися з сусідом спогадами про те, як гарно ти жив у «…ому» році. А можна підвестися і зробити так, щоб гарно тобі жилося сьогодні. І завтра. Але це, звичайно, складніше.
